Всі публікації
ЕРОЗІЯ ДЕМОКРАТІЇ
Світова криза демократії — це закономірний результат функціонування системи, де індивідуальна свобода завжди програє «волі народу». Повернення до ліберальної демократії — основа збереження західного світу. Як захистити людину від демократії, повернувши справжню свободу? Які сценарії трансформації демократії можливі в сучасних умовах?
20 Квітня, 2026
Політика і право
Економічна свобода
Урядування та державні регуляції
Поширити
Криза демократії перестала бути темою закритих наукових і політичних самітів, адже вийшовши на простори медіа вона стала очевидною для кожної мислячої людини. З середини 2020-х про це відкрито говорять практично всі вчені, експерти та аналітики, компетентні у політичних та економічних питаннях, захисті прав і свобод, системах державного управління. Йдеться не лише про авторитарні та гібридні режими, а й про розвинені країни. Адже сьогодні руйнуються старі правові, економічні моделі та уклади, крихкими стають інститути, які після Другої світової війни були практично еталонними для всього світу.
Маяки західної цивілізації, де головню цінністю є свобода, на які десятиліттями орієнтувалися перехідні країни, та країни, що розвиваються, перестали вказувати безпечний, оптимальний шлях до добробуту і процвітання. Якою ж є причина таких процесів?
L"Занепокоєння станом демократії у США — явище не нове. Наші демократичні інститути і раніше піддавалися випробуванням. Проте нинішні загрози нашій системі державного управління мають гострий характер. Сучасне та майбутнє американської демократії викликають глибоке занепокоєння як у всьому світі, так і всередині країни, у тому числі як у республіканців, так і у демократів"L
, — йдеться у публікації 2025 року американського аналітичного центру Brookings Institution.За оцінками однієї з найбільш авторитетних організацій з вивчення демократії у світі V-Dem Institute Гетеборзького університету, викладеними у звіті в березні 2026 року, рівень демократії у світі знизився до рівня 1978 року.
L"Досягнення «третьої хвилі демократизації», що почалася з 1974 року в Португалії, практично повністю втрачено. Демократія для середнього громадянина Західної Європи та Північної Америки знаходиться на найнижчому рівні за більш ніж 50 років, в основному через автократизацію, що триває в США"L
Вперше за більш ніж 50 років Америка втрачає статус ліберальної демократії.
За даними V-Dem Institute на початок 2026 року у світі налічується 92 автократії та 87 демократій. 74% населення Землі (~6 млрд) мешкає в автократіях. І лише 6% населення планети (600 млн) живуть у ліберальних демократіях. У закритих автократіях живе більше людей (2,3 млрд людей або 28% населення Землі), ніж в електоральних та ліберальних демократіях (2,2 млрд осіб або 26% населення планети). Такої інтенсивної, динамічної хвилі автократизації історія ще не бачила. У країнах на шляху до автократії мешкають рекордні 3,4 млрд (41% населення Землі). Серед них сім країн ЄС, а також Великобританія та США.
International IDEA у доповіді «Стан демократії у світі 2025» (The Global State of Democracy 2025. Democracy on the Move) оцінює стан демократії за чотирма групами факторів:
- представництво;
- права;
- верховенство закону;
- участь громадян.
Кожна група включає показники такі як чесні вибори чи незалежність судової влади.
L"Загальні тенденції свідчать, що демократія у всьому світі продовжує слабшати. У 2024 році в 94 країнах — які становить 54% від загальної кількості країн, що оцінюються, — відзначалося погіршення показників, принаймні по одному з факторів демократичного розвитку порівняно з їхніми власними показниками п'ятирічної давності. Навпаки, тільки в 55 країнах (32%) за цей період зазначалося покращення показників принаймні по одному з факторів"L
Джерело:The Global State of Democracy 2025. Democracy on the Move. International IDEA (International Institute for Democracy and Electoral Assistance). September 2025 https://www.idea.int/sites/default/files/2025-09/global-state-of-democracy-2025-democracy-on-the-move.pdf
Про погіршення стану політичних прав і громадянських свобод – а це невіддільна частина частини демократії – говорить Freedom House у доповіді «Свобода у світі в 2026. Тінь автократії, що зростає»:
L"2025 року рівень свободи у світі знижується двадцятий рік поспіль. Протягом року у 54 країнах відзначалося погіршення становища у сфері політичних прав та громадянських свобод, тоді як покращення ситуації спостерігалося лише у 35 країнах"L
З 87 країн, які кваліфікувалися Freedom House у 2026 році, з погляду політичних прав та громадянських свобод — вільними; у 2005 році залишилися такими лише 76 країн або 85%. Такий висновок зроблено на основі оцінки 195 країн та 13 територій за 25 індикаторами.
- 39% населення планети живе у 48 частково вільних (partly free) країнах;
- 40% населенні планети живе у 59 невільних (not free) країнах;
- 21% населення планети живе у 88 вільних (free) країнах.
Африка (1,5 млрд осіб, 54 країни): 57% живе у невільних країнах, 33% у частково вільних і лише 10% - у вільних.
Америка (населення 2-х континентів 1 млрд осіб, 36 країн): 72% живе у вільних країнах, 22% у частково вільних та 6% у невільних.
Азійсько-тихоокеанський регіон (4,3 млрд осіб, 39 країн): 40% живе у невільних країнах, 54% у частково вільних і лише 6% у вільних країнах.
Євразія (295,8 млн осіб, 12 країн): 84% населення живе у невільних країнах, 16% у частково вільних, а вільних країн у цьому регіоні світу немає.
Близький Схід (288,1 млн осіб,13 країн): 91% населення живе у невільних країнах, 6% у частково вільних країнах і лише 3% - у вільних.
Європа (637 млн осіб, 42 країни): 83% населення живе у вільних країнах, 4% у частково вільних та 13% у невільних.
Джерело: Freedom in the World 2026. The Growing Shadow of Autocracy. Freedom House. March 2026 https://freedomhouse.org/sites/default/files/2026-03/FIW2026_final_digital%20%281%29.pdf
L"Хоча за останні два десятиліття багато прав і свобод утискалися, найбільше постраждали свобода ЗМІ, свобода самовираження та право на належну правову процедуру. Основними чинниками погіршення ситуації за цей 20-річний період стали державні перевороти, збройні конфлікти, посягання обраних лідерів на демократичні інститути, а також посилення репресій з боку авторитарних режимів."L
Джерело: Freedom in the World 2026. The Growing Shadow of Autocracy. Freedom House. March 2026 https://freedomhouse.org/sites/default/files/2026-03/FIW2026_final_digital%20%281%29.pdf
Колись згуртована група вільних, демократичних країн, яка єдиним голосом адвокатувала цінності та інститути ліберальної демократії, розпалася на частини, а трансатлантичне партнерство не витримало випробування російсько-українською, ірано-американською, ірано-ізраїльською війнами, «зеленим» порядком денним DEI/ESG.
Неліберальні демократії — новий тренд глобального суспільства
Країни Заходу, які традиційно вважалися втіленням ліберальної демократії (країни ЄС, G-7, НАТО), суттєво знизили алокацію ресурсів на просування своїх фундаментальних цінностей у світі.
На тлі стагнації економіки більшості країн ЄС, екстравагантної зовнішньої, торгової та промислової політики США, динамічного розвитку тоталітарного Китаю, фашистської Росії та Індії, яка скочується до авторитаризму, баланс інтересів у понад 100 країн світу зрушився на користь недемократичних, авторитарних правових, соціально-економічних моделей. Багато хто називає їх неліберальними демократіями (illiberal democracy).
Термін «illiberalism» став частиною сучасного філософського, політекономічного дискурсу для опису тих гібридних моделей та інститутів, які сформувалися за останні 25 років. Це політична, правова система, в якій баланс гілок влади зрушений на користь виконавчої влади, на користь суверенітету національної держави від наднаціональних інститутів та міжнародного права.
Вона передбачає ставку на традиційні цінності та заперечення мультикультуралізму, вимоги різних соціальних груп та державний інтервенціонізм в економіці, особливо в інноваційній, промисловій та торговельній політиці.
«Нелібералізм» став черговою формою моделі держави загального інтервенціонізму. При цьому ліві інтелектуали через нього нав'язують свою інтерпретацію нібито то правильного лібералізму, в якому, як це не парадоксально, Держава відіграє ще більшу роль в економіці.
Експерти Freedom House у згаданій доповіді про стан свободи у світі наголошують:
L"Важливо відзначити, що умови для свободи кардинально змінилися не тільки в багатьох країнах, а й на глобальному рівні, оскільки зростаюча кількість авторитарних режимів об'єдналася з метою підриву діяльності груп громадянського суспільства, міжнародних інститутів та спостереження за виборами в рамках кампанії щодо створення більш сприятливих умов для автократії в усьому світі. Хоча багаті демократичні країни, такі як США та держави-члени Європейського Союзу тривалий час боролися з цими зусиллями, багато з них тепер значно відійшли від своєї традиційної діяльності, наприклад, від програм зовнішньої допомоги, спрямованих на підтримку та просування політичних прав та громадянських свобод. Наслідки цих змін продовжуватимуть позначатися в усьому світі."L
Криза демократії загальна ознака сучасного світу
За даними Ipsos KnowledgePanel, задоволення тим, як працює демократія, залишається на низькому рівні. У опитаних країнах ЄС у 2024 році лише у Швеції кількість громадян, які задоволені тим, як працює демократія, суттєво більша за тих, хто нею не задоволений - 65% проти 15%. В інших країнах опитування показує стійку тенденцію задоволеності станом демократії та стурбованість щодо її перспектив через 5 років.
Швеція — єдиний виняток, більшість громадян в опитаних країнах ЄС стурбовані станом демократії через 5 років.
Дані опитування Євробарометра, опубліковані у лютому 2026 року, підтверджують наявність кризи демократії в Європейському Союзі.
Про високий рівень відчуження громадянина від системи прийняття рішень на рівні держави говорять відповіді мешканців ЄС на запитання, чи мій голос має значення в моїй країні. Найбільше таких серед греків - 73%, крім того, 76% жителів цієї країни вважають, що їхній голос не має значення в ЄС. Загалом дедалі більше громадян ЄС відчуває відчуження щодо системи прийняття рішень на наднаціональному рівні, у Європейському Союзі, серед них 72% кіпріотів, 53% бельгійців, 55% французів, 62% чехів, 65% латишів, 56% іспанців.
Загалом у ЄС-27 49% громадян вважають, що їх голос на рівні ЄС не має значення.
Очевидним проявом кризи демократії є криза довіри, насамперед через дуже низький рівень довіри до уряду, держави та її гілок влади.
За даними Edelman Trust Institute у 2026 році серед основних інститутів (ЗМІ, бізнес, НУО) рівень довіри до Уряду – найнижчий. Загалом йому довіряють 53%, що близько до зони недовіри.
- Найвищий рівень довіри до держави в Саудівській Аравії – 89%, Китаї – 86%, ОАЕ – 86%, Сінгапурі – 76% та Індії – 72%.
- У нейтральній зоні опинилися Швеція (59%), Австралія (53%), Канада (52%), Південна Корея (50%).
- До зони недовіри до Уряду потрапили Бразилія (45%), Ірландія (43%), Німеччина (42%), Італія (41%), США (39%), Японія (37%), Британія (36%), Іспанія (35%), Південна Африка (33%), Франція (30%).
Зазначимо, що країни, в яких зафіксовано найвищий рівень довіри, не є вільними та демократичними. У кращому разі вони є гібридними режимами.
На кризу довіри вказують також результати опитування Європейської комісії «Євробарометр 104» (жовтень – листопад 2025 р.).
На запитання, чи ви схильні довіряти, чи не довіряти національному уряду, загалом у ЄС-27 схильні не довіряти 63%, довіряти – 33%.
За окремими країнами: у Німеччині восени 2025 року довіряли своєму уряду 40%, не довіряли – 55%, у Франції довіряли 9%, не довіряли 86%, в Іспанії це співвідношення 28% та 68%, у Греції 19% та 79%, в Польщі 45% до 49%.
З усіх країн ЄС лише у Данії кількість тих, хто довіряє національному уряду більше, ніж тих, хто не довіряє - 53% проти 42%, а також у Португалії - 49% і 47% та Люксембурзі - 71% і 24%. Криза довіри до національного уряду фіксується у Великій Британії: 25% довіряють і 70% не довіряють, у Туреччині з серйозними дефектами демократії довіряють 59%, а не довіряють 40%.
Довіра до національного парламенту також фіксується на критично низькому рівні. Загалом по ЄС восени 2025 року були схильні довіряти своїм національним парламентам 34%, не довіряти – 61%. У Німеччині довіряли 44%, не довіряли 50%, у Франції довіряли 12%, не довіряли 80%, в Італії довіряли 41%, не довіряли 56%, в Іспанії довіряли 23%, не довіряли 71%, у Польщі – 32% та 67%, у Греції 20% проти 78%.
Рівень довіри до національного парламенту вищий, ніж недовіри лише у Швеції (63% проти 34%), Фінляндії (60% проти 35%), Австрії (56% проти 39%), Люксембурзі (60% проти 26%), Данії (66% проти 31%).
Великобританія також відтворює патерн ЄС. Тут восени 2025 року національному парламенту довіряли 27% населення, не довіряли 66%, а в схильній до авторитаризму Туреччини довіряли 57%, і не довіряли 42%.
Демократія, макроекономічні показники та розмір Держави
Романтизація та ідеалізація демократії активізувалася після Другої світової війни, коли світ був поділений на дві нерівні частини.
Перша, набагато більша за розміром щодо території та населення – це тоталітарний Радянський Союз із десятками країн-сателітів та схильних до кооперації з ними.
Друга, набагато менша частина світу, за населенням та кількістю країн представляла Захід. До нього входили країни Західної Європи, ЄС, США, Канада, Австралія, Нова Зеландія, Японія, а до кінця XX століття – Південна Корея.
При цьому рівень доходів, багатства, якість життя на Заході були незрівнянно вищими. Захід, як втілення демократії та вільного ринку, випереджав НЕ-Захід не тільки за економічними, фінансовими показниками (ВВП на душу населення, продуктивність праці, забезпеченість домашніх господарств матеріальними благами, обсяг капіталу, місткість ринку, купівельна спроможність населення, грошова стабільність, обсяг експорту тощо), але і за соціальними показниками (тривалість життя, розмір пенсій та соціальних трансфертів, дитяча смертність, якість життя тощо).
За даними А.Меддісон та Центру вивчення розвитку в країнах Західної Європи загалом у 1900 році середня тривалість життя людини становила 46 років, у 1950 р. – 67 років, у 1999 р. – 78 років.
Цифри свідчать про залежність між розвитком демократії та зростанням ВВП країн, порівняємо показники Великобританії, Франції, США з даними зростання багатства Китаю та Індії на душу населення. У країнах із гострим дефіцитом свободи та демократії динаміка є показовою.
У 1913 р. у міжнародних доларах 1990 р. ВВП на душу населення Великої Британії був $5150, 1950 р. - $6907, 1998 р. - $18714.
У Франції 1913 р. ВВП на душу населення був $3485, 1950 р. - $5270, 1998 р. - $19558.
У США 1913 року ВВП на душу населення був $5301, 1950 р. - $9561, 1998 р. - $27331.
Для порівняння у країнах з гострим дефіцитом свободи та демократії динаміка була геть іншою.
У Китаї 1913 р. ВВП на душу населення був $552, 1950 р. - $439, 1998 р. - $3117.
У Індії 1913 р. ВВП на душу населення складав $673, 1950 р. – $619, 1998 р. - $1746.
Історично безпрецедентне економічне зростання, накопичення капіталу та багатства, безпрецедентне покращення соціальних показників життя більшості людей, а не лише еліт, відбулося паралельно з трансформаціями системи державного управління, насамперед у країнах Заходу, зі зміною культурного коду суспільства. Коли, наприклад, виборче право стало загальним, а технологічний, технічний прогрес розкріпачив жінок, дозволивши їм розширити свою участь не лише на ринку праці, а й у системі державного та корпоративного управління. Водночас відбувалося зростання добробуту, повне охоплення середньою та значне охоплення вищою освітою, коли вона перестала бути привілеєм лише багатої частини населення, інтенсифікація інформаційного поля (телебачення, газети, радіо, а потім інтернет із соціальними мережами). Також активізувалися міграційні потоки та збільшилися можливості для подорожей та туризму – і все це відбувалося одночасно з формуванням групи країн з високим рівнем доходу.
- У 1913 р. частка Західної Європи у світовому ВВП становила 33,5%, 1950 р. – 26,3%, а у 1998 р. впала до 20,6%.
- Частка Японії у 1913 р. становила 2,6% від світового ВВП, 1950 р. – 3%, а у 1998 р. зросла до 7,7% ВВП.
- Частка Азії (крім Японії) 1913 р. була 21,9% ВВП, 1950 р. – 15,5%, 1998 р. – 29,5% ВВП.
- Частка Африки майже незмінна: 1913 р. - 2,7% ВВП, 1950 р. – 3,6% ВВП, 1998 р. - 3,1% ВВП.
- Частка країн Заходу за межами Європи 1913 р. була 21,7% світового ВВП, 1950 р. – 30,6%, 1998 р. – 25,1%.
За визначенням Світового банку та ОЕСР країною з високим рівнем доходу вважається країна з валовим національним доходом на душу населення $13935. Таких у 2025 році у світі було 87 країн.
За сучасним визначенням у 1950 році лише три країни входили до категорії «країна з високим рівнем доходу»: Кувейт, Катар та ОАЕ.
Немає сумнівів, що після Другої світової війни рівень життя як у розвинених країнах, так і в країнах, що розвиваються, різко підвищився.
За оцінкою французьких економістів університету Парижа François Bourguignon та Christian Morrisson, у 1820 році приблизно 84% населення Землі жили в умовах екстремальної бідності (менш як $1,90 в день на людину).
Джерело: Bourguignon, François, and Christian Morrisson. 2002. "Inequality Among World Citizens: 1820-1992." American Economic Review 92 (4): 727–744.
Джерело: The End of Poverty. March 2023. https://humanprogress.org/trends/the-end-of-poverty/
За даними Світового Банку у 1981 році лише 42% населення Землі жило в умовах екстремальної бідності, у 2018 році цей показник знизився до 8,6%. Тобто на початок 2020-х кількість людей, які живуть у злиднях, скоротилася на 1,5 млрд осіб!
Хибні гіпотези або бомби під фундаментом демократії та свободи
Після Другої світової війни широкого розповсюдження набула теорія welfare economics або економіка добробуту. Вона була заснована на теоретичних роботах Дж. Кейнса й оформлена через моделі Харрода — Домара (Harrod-Domar model), а згодом — Солоу-Свона та інших. Їхні чисельні послідовники разом із теоретиками неоінституціональної школи, теорії раціонального вибору, поведінкової економіки, теорії ігор перетворили модель держави загального інтервенціонізму на mainstream (основну течію) економічної науки.
Теоретики “ідеологічного перевороту економічної науки” не спростували всього цього за допомогою валідної методології, інструментів верифікації, доказу теорем і постулатів класичної та Австрійської економічної шкіл, філософії лібералізму. Вони декларативно, бездоказово заявили, що настала нова епоха, яка потребує “нової економіки” та нового функціоналу держави. На підтвердження своїх гіпотез теоретики та ідеології Держави загального інтервенціонізму наводили дані щодо темпів економічного зростання, динаміки доходів, тривалості та якості життя, освіти, охорони здоров'я, науково-дослідної діяльності, екології тощо.
Відбулася груба методологічна та фактична маніпуляція. Post hoc ergo propter hoc: після цього – не означає внаслідок того.
Теоретики та бенефіціари моделі Держави загального інтервенціонізму з численних факторів впливу на економічну, соціальну динаміку вказали на Демократію та на Державу, яка поступово ставала основним економічним суб'єктом. Відбулася потужна агрегація як економічних показників (ВВП, сукупний попит, сукупна пропозиція, національні інвестиції, валові заощадження тощо), так і параметрів системи політичного, правового управління в цілому і поняття «демократія» зокрема. Значно змінився сам об'єкт управління Державою, тобто його функціонал, обсяг ресурсів та активів у його розпорядженні, асортимент інструментів формування правових, економічних, соціальних рамок людської діяльності.
Теоретики та ідеології Великої держави представили агрегат «демократія», як щось ідеальне, оптимальне та універсальне, як безперечне благо для країни, з точки зору гармонізації інтересів, ресурсів, цілей та завдань громадян.
У фундамент експансії інститутів демократії було закладено дві гіпотези.
Перша гіпотеза: агрегатний інститут, концепція «Держава» або «Уряд» (State, Government) представляється як об'єктивний, безпомилковий, гомогенний, знеособлений інститут, який має імунітет від асиметричності інформації та суб'єктивної мотивації. Мета — досягнення «сталого розвитку», «суспільної гармонії», «соціальної справедливості», «захисту права і свободи» тощо.
Помилка цієї теоретичної моделі сталася через одухотворення концепції, метафори, вербальної конструкції. Тобто вона об'єктивно сама не може діяти, не може здійснювати акт вибору на основі суб'єктивного цілепокладання. В реальності ж єдиний цілеспрямовано діючий суб'єкт – це людина чи homo agens. Тому вибудовувати політичну, правову, економічну систему чи модель, виходячи з того, що Держава діє чи володіє якимось об'єктивними якостями та параметрами, це підміна науки міфологією чи утопією.
Друга гіпотеза — вільний ринок об'єктивно неминуче призводить до провалів (market failures). Концепцію, метафору «ринок» звинуватили в тому, що він не може бути золотою рибкою, яка виконує всі бажання, що він не може розв'язувати проблему рідкості, що не забезпечує виробництво певних товарів і послуг або виробляє та пропонує їх споживачам не на тих умовах, які ці теоретики та ідеологи вважали оптимальними, справедливими, соціально доцільними.
Теорія провалів ринку випливала з теорії досконалої конкуренції, моделі загальної рівноваги, коли є гіпотетична ідеальна мобільність всіх ресурсів з доступом до повної інформації всім учасників ринку. Тобто стан «провал» ринку було визначено у порівнянні з ідеальною, утопічною, вигаданою моделлю яка у реальному житті неможлива. Таке методологічне шахрайство призвело до далекосяжних наслідків. У міру зростання розміру та функціоналу Держави збільшувалося число так званих провалів ринку, а у XXI столітті взагалі з'явилися не просто провали ринку на країновому рівні, а й на глобальному, у вигляді екологічних загроз, епідеміологічних, кіберзагроз, техногенних катастроф, дефіциту води, лісів тощо.
Таким чином, дві гіпотези – про нібито порочну природу ринку та нібито благодійну природу Держави стали джерелом ерозії демократії, перетворення її інструментів на статизацію інституту приватної власності, обмеження волі та, зрештою, ослаблення капіталізму та фундаменту Західної цивілізації.
За методологією Freedom House демократія оцінюється за наступними параметрами:
- система державного управління на національному рівні (баланс гілок влади, ефективність, підзвітність, прозорість, реалізація принципів поділу влади, незалежності судової влади тощо);
- виборчий процес (всі етапи проведення місцевих, національних виборів, функціонування партійної системи, участь населення політичному процесі);
- громадянське суспільство (організаційна, фінансова стійкість сектору НУО, правове та політичне середовище, в якому воно функціонує, участь груп за інтересами, лобістів у процесах розробки та прийняття рішень Уряду, протидія екстремізму);
- незалежність медіа (свобода слова, статус журналістів, незалежність ЗМІ, фінансове становище незалежних приватних ЗМІ, функціонування державних ЗМІ);
- система державного управління на місцевому рівні (розподіл повноважень та обов'язків між центральним та місцевими органами влади, прозорість, підзвітність місцевих органів влади);
- юридичне, правове середовище, незалежність судової влади, статус правоохоронних органів (захист прав і свобод громадянина, статус етнічних меншин, гарантія рівності перед законом, ставлення до ув'язнених, виконання рішень судової влади);
- корупція (наявність конфлікту інтересів, сприйняття корупції, комерційні інтереси представників усіх гілок влади, законодавство щодо розкриття інформації про доходи, майно політиків та урядовців, ефективність антикорупційних ініціатив).
Очевидно, що феномен «демократія» – це складний, полісемантичний, багаторівневий агрегат, що складається із сотень різних індикаторів, параметрів та станів. Причому далеко не всі вони підлягають цифровій оцінці, а припускають наявність оцінних суджень.
Тому ідеалізація демократії у відриві від концепції «Держава», поза контекстом її функціоналу, ресурсів та місця у системі людської діяльності є грубою теоретичною та методологічною помилкою.
Демократія – це сукупність інститутів, механізмів, організацій та устроїв, що використовуються для реалізації принципу «правління людей».
Одна справа Греція V століття до н.е., інша - XXI століття. Поняття «уряд народу чи уряд від імені народу» потребує уточнення та роз'яснення. Його суть та зміст трансформувався століттями. Останні 40 років воно перебувало під сильним впливом марксизму, соціалістичних ідей та жерців Левіафана. Вони ідентифікували слабкі місця поняття «уряд народу, від імені народу» і поспішили наповнити його необхідним змістом.
Левіафан у тоталітарних та авторитарних країнах просто зґвалтував демократію. Сама оболонка «демократія» залишилася, а наповнення політичних, економічних, правових відносин та процесів стало, як в імперіях, царствах чи королівствах. Тільки на вершині піраміди влади виявився не король, імператорів чи фараон, а генеральний секретар, президент чи голова.
Трансформація демократії відбулася навіть у тих країнах, де вона була фундаментом державної системи управління.
Розширення Держави на шляху до саморуйнування
У ХІХ – початку XX століття право обирати й бути обраним було універсальним і рівним. З іншого боку, розмір та функціонал Держави дуже відрізнявся від того, що ми отримали наприкінці XX століття.
США. За даними Tax Foundation, «у 1900 році сукупні державні витрати становили 5,5% ВВП. До 1992 року цей показник зріс у понад шість разів, до 33,1% ВВП».
У 1900 році обсяг фінансування державних трансфертів і бюджету становив 3% від загальних видатків, у 2000 році – 41,6% загального обсягу держвидатків.
Витрати федерального уряду зросли з 2,3% ВВП 1900 році до 20,2% 2000 році, тобто майже 9 раз! При цьому витрати федерального бюджету Сполучених Штатів з 1900-й по 1915-й роки скоротилися із 2,3% ВВП до 1,5% ВВП, а найбільшою статтею видатків була національна оборона. До 1930 року загальні федеральні видатки становили 3% ВВП, а до 1939 року зросли вже до 9,2 % ВВП.
«Участь у Другій світовій війні призвела до різкого зростання федеральних витрат. У 1945 році вони досягли 31,8% ВВП. Окрім величезних витрат на національну оборону, які зросли з 1,3% ВВП у 1939 році до 25,1% у 1944 році, значно збільшилися також федеральні виплати відсотків, пов'язані з випуском боргових зобов'язань для фінансування війни».
У 1970 році витрати оборону США становили 7,6% ВВП, а витрати на соціальні програми зросли до 6,2% ВВП, а потім збільшилися на початку 1980-х до 8,7% ВВП.
На початку XX століття сукупні державні витрати у США становили ~7,5% ВВП, у Швеції – 10,4%, Японії – 8,3%, у Британії – 14% ВВП, Франції – 17,0%, Німеччини – 14,8% ВВП.
Активна пропаганда соціалізму через одержавлену систему середньої та вищої освіти, дві світові війни, розв'язані тоталітарними режимами – і ось у 1960 році загальні державні витрати у США уже сягнули 27 % ВВП, у Британії – 17,2% ВВП, у Німеччині – 32,4% ВВП, у Франції – 34,6% ВВП, у Японії – 17,5% ВВП.
Після Другої світової війни процеси ерозії капіталізму і свободи прискорилися, а у XXI столітті набули деструктивного темпу та форм.
У середньому у 13 країнах Заходу обсяг держвитрат у період з 1913 по 1960 роки зріс від 13,1% ВВП до 28% ВВП.
У 2024 році рівень державних витрат у 13 країнах Заходу становив 43,2% ВВП. Це на 15,2 відсоткових пункти більше, ніж у 1960 році.
За 100 років розмір Держави на Заході збільшився майже в 3,5 раза.
Загальні державні витрати – це лише частина загальних вимог Держави до громадянина. На початку XX століття, коли Держава займалася практично лише проблемами безпеки, і зайнятість у держсекторі була від 2% до 4% від усіх робочих місць, а таке поняття, як «регуляторні витрати», були близькі до нуля.
Сьогодні Держава — це найбільший виробник товарів та послуг, найбільший інвестор, найбільший роботодавець, а також монополіст/олігополіст у ключових секторах економіки.
Таким чином, Держава для звичайного Громадянина у західних країнах у 21 столітті коштує в 4,5 – 5 разів дорожче.
Захід не створив стримувальних механізмів і противаг, не запровадив обмежувальних заходів щодо демократії як волі більшості, що призвело до ерозії прав власності та обмеження свободи людської діяльності. Як наслідок, демократичні країни, які за інерцією вважалися капіталістичними, почали програвати іншим у міжнародній конкуренції, тим, що не мали чистої, класичної демократії, але мали малу державу в економіці, тобто низькі податки, мале регуляторне навантаження та макроекономічну стабільність. Через інститути демократії Захід піддав ерозії приватну власність, одержавлював економіку, посилив мотивацію до отримання безплатних чи пільгових благ коштом інших.
В результаті до середини 2020-х його авторитет, місце та конкурентоспроможність у глобальній системі конкуренції суттєво знизилися. Своєю чергою, авторитет і привабливість авторитарних, гібридних моделей з очевидними дефектами демократії щодо політичних прав і громадянських свобод, у XXI столітті істотно збільшилися.
Історична динаміка обсягу державних витрат у XX столітті, у перші три декади XXI століття демонструє вплив демократії на перерозподіл ресурсів та активів, економічної та політичної влади на користь Держави, збільшення ролі, місця та можливостей політиків, чиновників, номенклатури, регуляторів, правоохоронних органів, а також їх консультантів, радників та інший супровід – іншими словами, на розпорядників чужого, що фінансуються за гроші платників податків.
Без культури поваги до приватної власності та підприємництва, без жорстких конституційних обмежень на витрати бюджету та без об'єктивної оцінки державного втручання в економіку демократія поступово зменшує ринковий сектор (вільний добровільний обмін між приватними власниками) та збільшує неринковий сектор (державний).
Такий довгостроковий тренд веде до ерозії особистих, політичних, громадянських прав і свобод, до захоплення Держави різними лобістськими групами, активними соціальними групами, які в поняття «національні інтереси», «державні інтереси», «стратегія сталого розвитку» включають власні цілі, завдання і тим самим забезпечують їх досягнення коштом платників податків.
Сьогоднішня криза демократії у країнах Заходу є результатом такої довгострокової тенденції трансформації Держави внаслідок вбудованих механізмів саморуйнування демократії.
Вісім стадій ерозії свободи через зловживання демократією
Віто Танці, директор департаменту фіскальної політики МВФ у 1981–2000 роках та Людгер Шукнехт, головний економіст відділу фіскальної політики Європейського центрального банку, проаналізували динаміку Держави, її розмір, функціонал, доходи та витрати з кінця XIX до кінця XX століття і дійшли висновку, що значне збільшення розміру та ролі держави в економіці після Другої світової війни мало мінімальний або ж взагалі жодного позитивного впливу на підвищення рівня економічних і соціальних показників.
Вони представили переконливий аргумент на користь скорочення розміру держави з 46% ВВП (частка загальних держвитрат у 17 країнах ОЕСР у 1996 р.) до ~28% ВВП у цих країнах у 1960 р.
Джерело: Public Spending in the 20th Century. A Global Perspective. Vito Tanzi, Ludger Schuknecht. University of Cambridge. 2000 https://assets.cambridge.org/052166/2915/sample/0521662915wsn01.pdf
Рекомендації цих вчених, як і представників Австрійської економічної школи за останні 30 років, були проігноровані. У результаті практично всі розвинені країни та більшість країн, що розвиваються, у другій половині 2020-х опинилися в зоні високих ризиків — макроекономічних, боргових, фінансових, соціальних криз. Це, своєю чергою, створило кризу довіри до демократії загалом.
Відбулося захоплення демократії (democracy capture) представниками різних груп за інтересами, лобістів, які бачили для себе великі можливості для отримання матеріальних і нематеріальних благ, активів коштом платників податків. Зі світу бізнесу ми знаємо, як відбувається вороже поглинання (hostile takeover) корпорації чи фірми.
Демократія як система управління країною також стала об'єктом ворожого поглинання. Лише, на відміну від бізнесу, цей процес розтягнувся на десятиліття. Виділимо основні віхи цього процесу:
- Надання теоретичного обґрунтування, а потім практична реалізація політики розширення функцій, повноважень, цілей Держави (Government) та, відповідно, ресурсів для їх досягнення. До початкової, первинної функції безпеки (захист від зовнішніх та внутрішніх ворогів) поступово додавалися такі функції.
- подолання бідності;
- подолання голоду;
- ліквідація безграмотності, забезпечення доступу до якісних освітніх послуг;
- забезпечення доступу до якісних медичних послуг;
- забезпечення гідного доходу в похилому віці;
- забезпечення якісного, доступного житла;
- забезпечення стабільного виробництва життєво важливих товарів та послуг, у тому числі транспортних, комунальних, енергетичних, телекомунікаційних;
- підтримка соціально вразливих верств населення;
- захист населення від несумлінних виробників товарів/послуг;
- захист «суспільної моралі»;
- захист «національних інтересів»;
- забезпечення довгострокового сталого розвитку;
- забезпечення сталого розвитку регіонів країни, вирівнювання можливостей для сільського та міського населення;
- забезпечення інноваційного розвитку;
- підтримка конкурентного, людського капіталу;
- створення динамічного, продуктивного ринку праці, високотехнологічних робочих місць;
- забезпечення продовольчої, технологічної, фінансової безпеки;
- захист від глобального потепління, похолодання, виснаження озонового шару, кліматичних змін, екстремальних явищ природи;
- захист біодиверсифікації;
- захист найманого працівника від наймача;
- захист різних меншин, їх групових інтересів, за різними ознаками (гендер, раса, релігія, психологічний стан, вік, соціальне, матеріальне становище і т.д.).
Під кожну функцію, завдання потрібні гроші, активи та ресурси. Їх отримання – це податки, кредити, комерційне використання ресурсів та активів, зокрема через продаж прав на ведення комерційної діяльності, створення монополій/олігополій у різних сегментах ринку.
- Введення загального рівного виборчого права для всіх громадян віком старше 18 років. У першій половині XX століття більшість громадян проживало в селах, і не мало навіть початкової освіти та базових знань у сфері політики, економіки та державного управління. Люди сплачували мінімальні податки, жили своїм коштом, і сім'я була для них місцем освіти, виховання та соціального захисту. Поступово різні групи інтелектуалів, теоретиків, ідеологів, прихильників Великої держави через інститути демократії почали захоплювати контроль над Державою, використовуючи її для просування свого порядку денного.
З'явилася і зростала група чистих (net) вигодонабувачів діяльності Уряду. Це ті, хто отримував у різних формах з державного бюджету більше грошей, активів і ресурсів, ніж платив туди податків. За формальною безплатністю освіти, охорони здоров'я, за дотаціями транспортних, житлово-комунальних послуг, пільговим житлом окремих категорій громадян ховаються великі програми державної підтримки номенклатурних, політичних лідерів (corporate welfare).
В результаті склалася ситуація, коли в рамках демократичної моделі welfare state ~95 - 97% громадян є чистими платниками (net payers), а 3 - 5% населення, більшість з яких пов'язані з синдикатом VIP-посадовців, є чистими бенефіціарами (net beneficiaries) цієї системи. - Серед них монополісти, олігополії, учасники державних інвестиційних, інноваційних програм, державних закупівель – усі ті, хто безпосередньо чи через мережу громадських організацій фінансують політичні партії, виступають за збільшення розміру та функціоналу Держави. З подання теоретиків та ідеологів моделі Держави загального добробуту громадяни, ігноруючи закони економіки та людської діяльності, десятиліттями підтримували таку політику, яка у довгостроковій перспективі погіршувала їх матеріальне становище та рівень свободи.
Включення до політичної боротьби науковців, викладачів гуманітарних та природничих наук, інтелектуалів зі сфери мистецтва (література, музика, ЗМІ), представників численних НУО, у тому числі профспілкових, релігійних, жіночих, правозахисних, екологічних організацій.
Вони перетворилися на впливових лобістів свого вузькокорпоративного, секторального порядку денного. Вони активно впливали на формування програм політичних партій, і навіть на зміст діяльності законодавчої та виконавчої гілок влади. Натомість вони надавали підтримку політикам та політичним структурам під час виборів.
З'явився феномен sciencetainment (science + entertainment), як спосіб популяризації науки у формі розваги, з іншого боку під прапором «наука» все частіше почали з'являтися гіпотези, твердження та теорії, які спотворювали, перекручували науку, не витримуючи валідацію науковими методами. - Поступове зближення позицій, програмних положень mainstream політичних партій, формування міжпартійного консенсусу щодо функціоналу, повноважень та ресурсів Держави.
Ліві та праві партії почали відрізнятися не ставленням до Держави, її місцем в житті громадянина та в економіці, а тим, куди краще спрямовувати гроші платників податків, кого включати в категорію «стратегічно важливі» сектори чи підприємств, які технології вважати проривними та перспективними, які режими преференцій (пільги, дотації, кредити), аудиту та контролю створювати, як сталий розвиток, соціальну справедливість, DEI/ESG (DEI-Diversity, Equity, and Inclusion — різноманітність, рівність та інклюзивність), ESG (Environmental, Social, and Governance – екологічне, соціальне та корпоративне управління) розуміти.
Лише у 2020-х роках у розвинених країнах почали з'являтися політичні партії та групи впливу, які повернули дискурс про функції, повноваження та розмір Держави, але їх репрезентативність в органах державного управління залишається, на жаль, мінімальною. Яскравим та впливовим представником такого дискурсу є нинішній президент Аргентини Хав'єр Мілей. - Політизація та ідеологізація mainstream ЗМІ, в першу чергу, телебачення та друкованих видань.
Журналісти, як і викладачі університетів, здебільшого є прихильниками лівих поглядів, моделі держави загального інтервенціонізму. Вони вважають, що саме через державу можна досягти «соціальної справедливості», сталого розвитку, екологічного балансу та нейтралізувати жадібність та ризики приватного бізнесу. Розвиток інтернету та соціальних мереж, комунікативних майданчиків не додав об'єктивності ЗМІ, а посилив їхню поляризацію.
З'явився феномен infotainment, коли новини, інформаційні повідомлення, телевізійні програми стали частиною розваги, формування миттєвого попиту на кліки, перегляди, лайки та передплати.
Нові ЗМІ не стали незалежними, а лише розширили інструменти та ресурси впливу політичних сил, більшість з яких продовжували зберігати консенсус на підтримку моделі Держави загального інтервенціонізму. - Створення мережі міжнародних, глобальних організацій, дискусійних майданчиків, які почали впливати на формування як глобального порядку денного, так і стратегії національного розвитку більшості країн світу. Насамперед йдеться про щорічний Всесвітній економічний форум у Давосі, Римський клуб та його заходи, ООН, Більдерберзький клуб, засідання країн «Великої сімки» G-7, ОЕСР, МВФ та Світовий банк, які на регулярній основі з середини XX століття проводили зустрічі, конференції міністрів фінансів, голів центральних банків та міністрів економіки.
Через такі заходи відбувалося узгодження, синхронізація макроекономічної політики, вироблялися її норми та стандарти, визначалися деякі моделі управління. Ці організації виступали як маркетологи та агенти просування і популяризації теорій держави загального інтервенціонізму, включаючи кейнсіанство, неоінституціоналізм, численні варіанти моделювання на основі теорії раціональних очікувань, теорії ігор та поведінкової економіки.
Заданий цими організаціями теоретичний та політекономічний mainstream використовував і продовжує використовувати інструменти культури скасування (cancel сulture) щодо тих наукових досліджень та робіт, які об'єктивно оцінюють сутність та роль Держави в економіці, наслідки її інтервенціонізму. - Формування міжнародних мережевих експертних, технократичних та консалтингових організацій, які пропонували урядам країн свої послуги у сфері реалізації промислової, інноваційної, торговельної, трудової, екологічної політики, у сфері освіти та охорони здоров’я, пенсійного забезпечення та державного управління.
Представники таких організацій, як McKinsey, BCG, Bain, Deloitte, PwC, EY, KPMG, Accenture, AlixPartners, Booz Allen Hamilton, Capgemini Invent, Kearney, Oliver Wyman, Brunswick Group тощо, активно працюють з урядами, міжнародними агентствами розвитку, національними та міжнародними фондами, які реалізують свій порядок денний через гранти.
Технократизм цих консалтингових організацій, як і міжнародних структур типу МВФ, Світового банку, ЄБРР, базується на знаннях, що закладаються у провідних університетах Заходу, включаючи авторитетні університети “Ліги плюща”. Вони є науковими центрами генерації моделей, модифікацій та варіантів економічної політики в рамках держави загального інтервенціонізму. І вони за замовчуванням приймають демократію як систему легалізації та валідації цієї моделі, не звертаючи уваги ні на теорію, ні на практику провалів держави. Вони застосовують стандартизовані інституційні рішення, рекомендують економічну політику розвинених країн без урахування здатності (capacity) її проводити, особливо в країнах, що розвиваються. У результаті Велика держава стає об’єктом захоплення потужними корпоративними лобістами, які здійснюють це через інститути демократії. - Розширення повноважень, ресурсів і сфер діяльності правоохоронних, спеціальних, антитерористичних структур у сфері військової, фінансової, біологічної, ядерної, екологічної, інформаційної та кібербезпеки. Параметри особистого життя людини різко скоротилися, оскільки активно почали використовуватися технології моніторингу, стеження за фізичним переміщенням людей, фінансовими потоками, інформаційним полем, спілкуванням з людьми. Спецслужби перетворилися на особливу силу, інститут держави, який під прапором захисту конституційного ладу, демократії, прав і свобод громадян збільшив ризики втрати цієї самої свободи та демократії.
Під приводом боротьби з тероризмом, корупцією, організованою злочинністю, із зовнішніми ворогами органи безпеки отримали повноваження, які далеко не завжди використовуються для захисту свобод людини. Включення до списку глобальних і регіональних загроз кліматичних змін, дезінформації, політичної поляризації, міграції, нерівності, міжнародної організованої злочинності, торговельних, валютних, технологічних та регуляторних воєн, дискримінації створює сприятливе середовище для ще більшого розширення сфер діяльності держави в цілому та її спеціальних, силових структур зокрема.
У книзі «Чому одні країни багаті, а інші бідні» (Why Nations Fail: The Origins of Power, Prosperity, and Poverty, 2012 р.) Дарон Аджемоглу та Джеймс Робінсон описали, як інститути формують і впливають на добробут. Перед нами приклад ідеалізації, навіть романтизації демократії та спрощення складних причинно-наслідкових зв’язків сучасного світу. Нобелівські лауреати вільно жонглюють агрегатними поняттями, термінами на кшталт «інститути», «демократія», «рівність» та «інклюзивність», підводячи до гіпотези, що інклюзивні політичні та економічні інститути забезпечують найшвидші темпи економічного зростання.
На думку авторів, інклюзивні інститути заохочують широку участь людей в економіці, конкуренції та інноваціях. Вони забезпечують рівні можливості та повагу до приватної власності. І саме вони створюють середовище, в якому більшість населення може використовувати можливості для поліпшення свого добробуту. Як наслідок, ми маємо стійке економічне зростання.
Автори книги взагалі не вказують на інструменти оцінки тих чи інших інститутів на інклюзивність та екстрактивність. Цей дефіцит відкриває широкі можливості для інтерпретацій. Вони пропонують прийняти на віру гіпотезу, що демократія, верховенство права, як основа інклюзивних інститутів, забезпечують багатство країни, але при цьому ні слова не кажуть про економічну свободу, права власності та малу державу, як фундаменти капіталізму.
Варіанти трансформації демократії до 2070 року
Демократія та сама концепція держави, система управління в країні мають зазнати суттєвої, глибокої трансформації в контексті гострих загроз безпеці у світі:
- російсько-українська війна;
- ірано-ізраїльська;
- ірано-американська війна;
- дії США у Венесуелі та потенційно на Кубі;
- ризики військового протистояння Китаю та Тайваню;
- війна між Пакистаном та Афганістаном;
- військові конфлікти в Африці;
- ерозія трансатлантичного партнерства, зокрема НАТО та ОБСЄ;
- нерелевантність ООН та її організацій;
- криза мультикультуралізму та нелегальної міграції;
- боргова криза понад 100 країн світу;
- криза вартості життя та доступності товарів/послуг;
- криза довіри до держави;
- загальна глобалізація виробництва товарів і послуг;
- демографічна ситуація у світі та величезний обсяг нічим не забезпечених соціальних, пенсійних зобов’язань держави перед громадянами.
Можливі різні варіанти та сценарії реформ тих інститутів, процедур і механізмів, які складають сукупність «демократії». Основними з них є наступні.
Варіант 1. Відмова від демократії на користь авторитаризму та тоталітаризму
Варіант 2. Відмова від загального рівного виборчого права
Варіант 3. Відмова від демократії на користь анархії
Варіант 4. Відмова від демократії на користь монархії або деякі поради супер просунутих технократів (авторитарна аристократична технократія)
Варіант 5. Конституційні обмеження розміру, функціоналу та повноважень держави за умови збереження загального рівного виборчого права.
Інститути демократії були захоплені, зламані теоретиками, ідеологами та вигодонабувачами моделі держави загального інтервенціонізму. Поступово відбувалася ерозія, руйнування приватної власності. Вводилися обмеження на режим вільного обміну між людьми, скорочувалися сфери добровільного, взаємовигідного обміну через розширення держави у всіх сферах життєдіяльності людей. Демократія без конституційних обмежувачів, без червоних ліній, які визначають межі повноважень більшості в плані забезпечення приватної власності та свободи вибору людини, спочатку паралізувала капіталізм і вільний ринок, а потім стала жертвою власної експансії.
Так чи інакше, ключовою проблемою і демократії, і економіки є Держава. Для подолання кризи електоральної демократії та одержавленої економіки доцільно внести до Конституції такі максимальні рамки для місця та розміру держави в економіці, які ми називаємо «смирення сорочка для Уряду»:
- 10% — обсяг державної власності ресурсів та активів від загального обсягу.
- 25% ВВП — розмір загальних державних витрат.
- 2% ВВП — дефіцит бюджету органів державного управління або повна заборона дефіциту.
- 20% ВВП — обсяг державного боргу.
- 10% — зайнятість у державному секторі, включаючи армію та правоохоронні органи, від загального обсягу робочої сили.
- 2% на рік — інфляція при збереженні монополії держави на гроші. Після ліквідації монополії держави на гроші цей параметр виключається, оскільки ринкові сили впливатимуть на динаміку цін.
Ці цифри є цільовими показниками. У кожної країни буде свій перехідний період щодо їх досягнення, особливо у сфері державних активів, бюджету, боргу та зайнятості. Проте, якщо країна не веде війни, то перехід до такого режиму можливий протягом 5–7 років.
Такий правий режим нейтралізує політичний популізм, вплив деструктивних ідеологій (соціалізм, фашизм, нацизм, левіафанство в найрізноманітніших проявах, включаючи welfare state) та зміцнює джерела зростання й розвитку, які зробили західну цивілізацію з її демократією, капіталізмом і свободою найуспішнішою в історії людства.
Висновки
Криза демократії 2020-х років є прямим наслідком довготривалого ігнорування її природи, особливостей функціонування за умов рівного виборчого права та перетворення малої держави спочатку в welfare state, а потім в державу загального інтервенціонізму.
Демократія чимось схожа на ядерну енергію. Вона може бути безумовним благом, економічною цінністю, джерелом розвитку. Проте вона вимагає суворого дотримання законів науки, використання технологій та процедур. Інакше може бути катастрофа на кшталт Чорнобиля чи Фукусіми.
Вчені у сфері філософії, політики та державного управління на самому початку прийняття демократії як базової моделі управління попереджали політиків та суспільство про необхідність обережності при використанні демократії.
Шарль Луї де Монтеск’є (Charles Louis de Montesquieu) попереджав про деградацію демократії через дух нерівності, коли мала група еліт захоплює всю владу, а "звичайна людина" ігнорується, а також коли кожен хоче бути господарем, але ніхто не хоче жити за законом та поважати владу. Це коли «чеснота» змінюється прагненням повної вседозволеності. В результаті виходить хаос, який приводить до влади диктатора, покликаного поновити порядок.
Джерело: Charles-Louis de Secondat, Baron of La Brède and of Montesquieu. translated, edited, and with an introduction by Henry C. Clark. Liberty fund. Indianapolis. 2012 https://oll-resources.s3.us-east-2.amazonaws.com/oll3/store/titles/2534/Montesquieu_Thoughts1609_LFeBk.pdf
Захоплення демократії урядами призвело до більш негативних наслідків, ніж навіть попереджав Ш. Монтеск'є – до апатії, пасивності громадян. Вони відчувають себе не активними творцями законів, правил, за якими живе суспільство, а приймають ці правові інструменти, як даність, даровану зверху деякими верховними жерцями.
Технократизм уряду, створення недемократичних наднаціональних органів, міжнародних організацій, відрив касти держуправлінців від звичайних громадян, скорочення сектора добровільного ринкового обміну – все це призвело до відчуження громадянина від держави.
Як наслідок, ми маємо кризу довіри та зростаючу кризу легітимності тієї системи управління, яка сьогодні домінує у світі. Держава підім’яла під себе і бізнес, і суспільство. В результаті слабшає система права, примусу до виконання закону, зокрема тому, що він став суперечливим джерелом дискреції для контролюючих, правоохоронних та судових органів.
L"Коли закони перестають виконуватися, а це може бути наслідком лише занепаду республіки, держава вже втрачена."L
Великий французький мислитель попереджав, що демократична держава за визначенням не є вільною, і що політичну свободу можна знайти лише в моделі «помірної держави» (moderate government), і то не завжди.
L"Вона існує лише тоді, коли немає зловживання владою. Однак повсякденний досвід показує нам, що кожна людина, наділена владою, схильна зловживати нею та використовувати свої повноваження на повну."L
Джерело: Montesquieu, The Spirit of the Laws, https://oll.libertyfund.org/people/charles-louis-de-secondat-baron-de-montesquieu
Отже, демократію і, відповідно, Державу, необхідно помістити в рамки жорстких обмежень, систему стримувань та противаг та чіткого поділу влади. Ці рекомендації та постулати були сформульовані, в ті часи, коли ще не було загального рівного виборчого права, а розмір Держави (загальні держвитрати) у США не перевищував 5% ВВП, у країнах Західної Європи – 10 – 13% ВВП.
У XXI столітті бюрократичний апарат встановив контроль над механізмами та процедурами демократії, над основними політичними партіями, впливовими НУО та мережевими організаціями на кшталт профспілок, тим самим узурпувавши всю владу (законодавчу, виконавчу та судову) у своїх руках.
Еволюція демократії у XX столітті, особливо після Другої світової війни відбувалася у прямо протилежному напрямі – до концентрації політичної, економічної влади у рамках моделі Держави загального інтервенціонізму. У цій системі свободі не дозволили діяти так, щоб вона призвела до природних наслідків, як рекомендували теоретики школи громадського вибору.
Владний синдикат порушив рекомендацію вчених “школи громадського вибору” Джеймса Макгілла Б'юкенена і Г. Таллока: «Уявна невідповідність між індивідуальними бажаннями та суспільними інтересами усувається за допомогою обміну та добровільної угоди».
Добровільний обмін та угода – це основа вільного ринку, капіталізму. Коли держава розрослася до 45 – 50% ВВП (державні витрати) та його регуляторні вимоги перевищили 10% ВВП, а транзакційні витрати збільшилися до 5 – 7% ВВП, коли держава витіснила приватний сектор із багатьох видів комерційної діяльності, зокрема зі сфери фінансів, ні про яку добровільність та ринок вже не може йти мова.
До такого результату привела нас не обмежена жорсткими рамками демократія та держава.
Громадянам вселили страх перед нерегульованим вільним ринком, який нібито неминуче призводить до утворення монополій. Теоретики демократії та Великої держави впровадили в економіку псевдонаукову теорію ринкових екстерналій, а насправді отримали цілий набір взаємопідсилюючих провалів держави.
В рамках теорії суспільного вибору Б'юкенен закликав до введення конституційних обмежень на діяльність Уряду, нагадуючи, що політики та бюрократи – мають власні інтереси.
Політична та економічна історія як країн класичного Заходу, так і решти світу переконливо доводить, що відсутність контролю над демократією та Державою призводить до ерозії самої демократії та свободи. Причому руйнація економічної свободи відбувається першою, а потім руйнується політична, громадянська та особиста свободи.
Про це переконливо писали як представники Австрійської школи економіки, так і школи громадського вибору, аналізуючи наслідки практичної реалізації рекомендацій Джона Кейнса.
Нинішня криза демократії та Держави потребує глибоких, системних рішень. Косметичними заходами цю проблему вирішити неможливо. Вперше в історії ми маємо кризу трьох цивілізаційних елементів:
- Демократії як системи управління.
- Держави як набору інститутів для організації життєдіяльності громадян.
- Mainstream економічної моделі держави загального інтервенціонізму (Welfare State).
Ця багаторівнева криза відбувається на тлі широкомасштабних, кривавих воєн: тоталітарна Росія воює проти України; розпалюється ірано-американська, ірано-ізраїльська війна; йде пакистано-афганська війна; не затихають озброєні зіткнення в Африці.
Державний інтервенціонізм, у тому числі й в соціальній політиці, негативно вплинув на демографічну ситуацію, спровокував міграційну кризу, посилив кризу довіри, послабив демократію та збільшив попит на авторитаризм. Виконання всіх зобов'язань держави у сфері охорони здоров'я та пенсійного забезпечення вже в першій половині 2030-х загрожує дефолтом не лише країнам, що розвиваються, а й розвиненим країнам.
Коли після розпаду СРСР нові країни переходили від тоталітаризму до демократії, від держплану до ринку, від ізоляції до міжнародної інтеграції, Захід не мав готової моделі для таких трансформацій, тож за основу взяли welfare state — модель із домінуючою роллю держави й чиновників, які відігравали головну роль як в інститутах демократії, так і в економіці.
Сьогодні практично весь світ стоїть на порозі системного багаторівневого транзиту. Теорії транзиту, шляхів від держплану до вільного ринку, від демократії Левіафана до демократії вільного ринку та малої держави немає. Чинна система управління більшістю країн через політичні партії перебуває у глибокій кризі.Share
Традиційні інтелектуальні центри вивчення демократії, моделей розвитку в країнах Заходу та їх клони в країнах, що розвиваються, продовжують генерувати інтелектуальні продукти за інерцією, без урахування ситуації в реальному житті. Вони поводяться приблизно так само, як НАТО в умовах російсько-української війни.
Світ в умовах радикальної невизначеності входить в епоху одночасного транзиту трьох головних цивілізаційних елементів, не маючи при цьому ні бачення, ні стратегії, ні програми.
Ми передбачили, спрогнозували цей розвиток подій.
Уроки та рекомендації для України, як і для більшості країн, що розвиваються, викладено – у книзі «Новий Захід. Українська мрія», а також у численних концептуальних дослідженнях Міжнародного Інституту Свободи, зокрема, це Концепція національної економічної безпеки з відповідним Індексом, Індекс економіки здорового глузду та Індекс соціального добробуту.
Складність і комплексність проблем, які стоять перед розвиненими країнами та країнами, що розвиваються, вимагає створення міждисциплінарних, багатопрофільних, міжнародних інтелектуальних робочих груп (task forces) для точної наукової діагностики стану справ у світі й вироблення стратегій та програм порятунку Свободи через глибоку реформу інститутів демократії, економічної моделі та, відповідно, перегляд функцій, місця та розміру Держави.
Поширити
Теми
Політика і право
Економічна свобода
Урядування та державні регуляції
Ярослав Романчук
Президент Міжнародного Інституту Свободи ILI (Україна). Відомий український та білоруський економіст, популяризатор Австрійської економічної школи на пострадянському просторі. Спеціалізується на реформах у перехідних економіках на постсоціалістичному просторі.
Наталія Слюсар
Керівник департаменту медіапроектів ILI. Має багаторічний досвід роботи у медіа як керівник, журналіст та консультант, а також як CEO у бізнес проектах. Спеціалізується на просуванні ідей та філософії АЕШ у медіапросторі.
Тетяна Стройко
Науковий редактор та експерт ILI. Доктор економічних наук, професор Національного університету кораблебудування імені Макарова (м. Миколаїв).
Рекомендовані матеріали
Захід продав нам неякісну соціальну теорію
Головні проблеми України, які не були вирішені за роки незалежності: відсутність коректної соціальної теорії та досвіду життя в успішному процвітаючому суспільстві. То з чого почати?
Падіння welfare state: що далі?
Ознаки наближення нової глобальної системної кризи можуть стати поштовхом до транзиту welfare state у інший суспільний устрій. Аналіз основних варіантів трансформації.
Руйнація старого світу
Мюнхенська конференція з безпеки. Трансформація від безпорадності та ревізії до руйнування. Що далі?
Титан Реформ: промова Хав’єра Мілея
Переклад українською мовою промови президента Аргентини Хав'єра Мілея на врученні премії Titan of Economic Reform 2025. Стратегія для розвитку вільної благополучної країни.
Реформи
Титан Реформ: промова Хав’єра Мілея
Переклад українською мовою промови президента Аргентини Хав'єра Мілея на врученні премії Titan of Economic Reform 2025. Стратегія для розвитку вільної благополучної країни.
Команда ILI