Приховані маніпуляції від відомих глобальних Індексів

Індекси вимірювання параметрів економічного розвитку можуть бути не тільки дороговказами, але і засобом маніпуляцій для формування необхідних суспільних настроїв. Це неприємна правда, яку нам слід прийняти, знайомлячись з цим важливим дослідженням Міжнародного Інституту Свободи.

Ми розглянемо чотири загальновідомих глобальних Індекси, щоб на їхньому прикладі показати, як політики за допомогою кишенькових аналітичних центрів навчились використовувати цей важливий компонент у сфері економічного, інституціонального аналізу для обстоювання власних “шкурних” інтересів. І в цьому випадку пропагандистські кліше подаються у вигляді наукового дослідницького інструментарію. Замість валідних наукових знань, перевіреної теорією та практикою інформації, просуваються шкідливі ідеологічні установки.

Наприкінці XX століття на додаток до стандартних макроекономічних показників (ВВП, інфляція, безробіття, експорт/імпорт, торговельний та платіжний баланс, бюджетний дефіцит тощо) найрізноманітніші науково-аналітичні центри та міжнародні організації почали розробляти й пропонувати різноманітні індекси. Вони мали на меті допомогти політикам та суспільству загалом краще орієнтуватися у виборі моделей і стратегій розвитку країни, інструментів формування економічної політики. На думку авторів, таких параметрів, як темпи економічного зростання, продуктивність праці, доходи на душу населення, рівень оплати праці, вартість активів домогосподарств, тривалість життя, стало вже недостатньо для формування якісної економічної політики, і потрібно додати ще кілька параметрів. Але всі вони мали характерну рису — приховане ідеологічне забарвлення.

Ці індекси являють собою те, що в англійській мові називається «science-ish» - продукт, тобто за формою та лексикою вони справляють враження наукових, але за своєю суттю, методологією формування та обчислення цифрового показника, а також висновками, які роблять їх автори, вони однозначно є інструментами підтримки та просування певних ідеологем.

По суті вони виконують функцію примусу або надж (англ. nudge — «поштовх», «підштовхування», спонукання людини до прийняття певного рішення) для політиків з метою просування певної економічної політики. Зокрема, йдеться про розширення державного сектору в промисловості, фінансах, охороні здоров’я та освіті, на ринку праці, а також у зовнішньоекономічній політиці. Такий підхід передбачає дискримінацію одних суб’єктів господарювання, видів діяльності та фаворитизацію інших, створення для них особливих умов в ім’я найрізноманітніших благородних цілей: забезпечення сталого розвитку, соціального прогресу, підтримки гармонійного розвитку людини, забезпечення гендерної рівності, розвитку високих технологій, збалансованого ринку праці тощо.

Почнемо з найбільш відомого індексу, що з’явився у 1990 році, в якому його автори пропонували звернути увагу на стан освіти, охорони здоров’я та рівності. Так з’явився Індекс людського розвитку від ООН. Його створив пакистанський економіст Махбуб уль-Хак на основі теоретичних праць Амартії Сена. Це був інструмент оцінки ООН, розроблений М. уль-Хаком в той час, коли він був призначений спеціальним радником адміністратора програм розвитку ООН.

Цей індекс агрегує найрізноманітніші показники здоров’я, освіти, грамотності, доходу та тривалості життя при народженні. Пізніше до методології оцінки людського розвитку включили фактор соціально-економічної нерівності, Індекс гендерної нерівності та Індекс багатовимірної бідності. ООН активно використовує цей інструмент як нібито наукове підтвердження задекларованої нею теорії розвитку через модель держави загального інтервенціонізму.

У доповіді за 2025 рік лідерами за Індексом людського розвитку стали Ісландія (1 місце), Норвегія (2 місце), Швейцарія (3 місце), Данія (4), Німеччина (5), Швеція (5), Австралія (7), Гонконг (8), Нідерланди (9) та Бельгія (10).

При цьому досить високі позиції посідають ОАЕ (15), Саудівська Аравія (37), Аргентина (47), Оман (50), Грузія (57), Казахстан (60).

Навіть нацистська Росія (64-те) і тоталітарна Білорусь (65), Вірменія (69) опинилися в групі країн із дуже високим рівнем людського розвитку.

Судячи зі складу індексу та змісту доповідей ООН, можна зробити висновок, що оптимальний шлях людського розвитку — через державу та активне використання нею інструментів монетарної, фіскальної, регуляторної та соціальної політики. Щобільше, у контексті розвитку сучасних технологій автори доповідей про людський розвиток та відповідного індексу рекомендують Державі проводити активну промислову та інноваційну політику, яка під керівництвом і за участю чиновників високого рангу має забезпечити гендерну та майнову рівність, сталий розвиток і високий рівень технологічного виробництва. Перед нами типове псевдонаукове шаманство, яке полягає у нагромадженні найрізноманітніших даних, їх агрегації в єдиний індекс та формулюванні відповідних ідеологічних висновків та рекомендацій.

Експерти ООН не обтяжують себе встановленням чітких причинно-наслідкових зв’язків щодо оцінки впливу різних факторів на економічний розвиток і зростання. У жодній доповіді вони не оцінюють — ані на теоретичному, ані на статистичному матеріалі — провали держави. Не враховуються такі фактори, як «економічна свобода», «приватна власність», «якість державного управління», «витіснення приватного капіталу державним» або «регуляторне навантаження». ООН вже понад 35 років просуває свій Індекс людського розвитку на дефектній науковій основі, валових, надто агрегованих показниках. По суті, вони є димовою завісою для політизації економіки та ідеологізації алокації капіталу ООН.

Своєрідною смисловою ітерацією Індексу людського розвитку від ООН став і Індекс соціального прогресу від громадської організації Social Progress Imperative. Його автори об’єднали під «дахом» одного Індексу 57 чинників соціального та екологічного прогресу. Вони розділені на три великі блоки:

Сукупність таких різних факторів не дозволяє встановити чіткі причинно-наслідкові зв’язки, сформулювати рекомендації, які ґрунтувалися б на наукових висновках, а не на ідеологічних, ситуативних чи контекстуальних уподобаннях.

У нас досить високий показник за критерієм «харчування та медична допомога» (74-те місце), за смертністю жінок під час пологів (98,1 бала), високі показники «водопостачання та каналізація» та «житло». За показником доступу до електроенергії та за кількістю користувачів мобільного зв’язку Україна має 100 балів і посідає перше місце у світі разом із десятками інших розвинених країн, індексом онлайн-послуг — п’яте місце у світі з показником 98,54 бала.

Високі показники - «забруднення від домогосподарств» (99,13 бала та 74-те місце), «інформація та комунікація» (18-те місце у світі з показником 88,74 бала).

Втім за високих позицій факторів «вища освіта», «жінки з вищою освітою», «очікувана кількість років у вищій освіті», показник «академічна свобода» - 130-те місце (27,7 бала).

За фактором «можливості» Україна має 59,22 бала, посідаючи 65-те місце, «рівність перед законом та індекс особистої свободи» - 116 місце; «політичні права» — 82 місце, за «свободою робити вибір у житті» — 114 місце. У цій групі факторів привертати до себе увагу «толерантність до геїв та лесбійок» (в Україні 72 місце), «ранній шлюб» (66 місце) та «нестабільна зайнятість» (51 місце).

Коли один сумарний показник — значення індексу соціального прогресу — є сумою десятків, а іноді й сотень таких різних, не пов’язаних між собою показників і чинників, він має дуже обмежену наукову валідність. З какофонії десятків параметрів неможливо встановити причинно-наслідкові зв’язки, сформулювати науково обґрунтовані рекомендації, виконання яких політиками забезпечило б сталий рух країни до свободи, поліпшення якості системи державного управління, добробуту та процвітання. Особливою проблемою є об’єднання навіть у межах одного чинника абсолютних показників (наприклад, кількість користувачів мобільного зв’язку, дитяча смертність, ранні шлюби, очікувана тривалість життя після 65 років), індексів (індекс свободи преси, індекс сприйняття корупції) та експертних суджень і оцінок (політичні права, якість університетів, свобода мирних зібрань).

Отримані результати та значення індексів дають змогу тоталітарним і авторитарним країнам та їхнім ідеологам заявляти, що їхні моделі мають кращу систему соціального захисту та більш відповідальне ставлення до навколишнього середовища, ніж у капіталістичних, демократичних країнах Заходу. Приклад:

Тобто прихильники кубинського тоталітаризму можуть сказати, що вони на прохання народу/суспільства забезпечують досить високі стандарти соціального розвитку. За цілим рядом показників тоталітарні Росія та Білорусь випереджають десятки демократичних країн, що розвиваються, і навіть розвинені країни світу.

Такі індекси подаються як наукові, тобто висновкам і рекомендаціям яких можна довіряти. Їх активно використовують міжнародні організації та НГО для просування свого порядку денного, зокрема у сфері екології, промисловості, інновацій та, звісно, фіскальної й регуляторної політики. Такого роду індекси побудовані на нібито перевірених наукою гіпотезах про глобальні та національні провали ринку, необхідність державного інтервенціонізму для нейтралізації сучасних загроз та оптимізації алокації капіталу.

Фактично ми маємо цілий набір пропагандистських, ідеологічних інструментів, які підштовхують уряди та еліти країн, що розвиваються, зі слабкою інтелектуальною та економічною елітою до адаптації моделі Держави загального інтервенціонізму.

Популярною темою серед теоретиків та ідеологів моделі Держави загального інтервенціонізму є гендерні відносини. Вони увійшли до обов’язкового переліку питань порядку денного мейнстримної економіки, до горезвісного DEI /ESG.

Теоретики та прихильники гендерної рівності стверджують, що її досягнення збільшило б світовий ВВП на 2–5 трлн доларів. Такий класовий підхід ґрунтується на цілій низці утопічних припущень та гіпотез, реалізація яких має негативні наслідки як у системі корпоративного, так і державного управління. Гендерні квоти, окрема оцінка чоловічих і жіночих прав власності, примус до формування органів державного управління за гендерними квотами є проявом вульгарних дискримінаційних практик.

Не буває жіночої та чоловічої свободи. Не буває жіночих і чоловічих прав приватної власності. Не буває лише «women’s rights matter», бо «human rights matter». Відомі численні приклади, коли диктатори та авторитарні режими цинічно маніпулюють, протиставляють колективні права, імітуючи те, що добре «продається» на зовнішніх західних майданчиках.

Невже продуктивність праці, якість життя та можливості білоруських жінок у тоталітарній диктатурі вищі, ніж у мешканок Ізраїлю? Білорусь в Індексі гендерного розриву 2025 році посіла 54-те місце, а Ізраїль — 76-те? Навряд чи жінки Намібії (8 місце в Індексі гендерного розриву 2025 р.) почуваються краще, впевненіше на ринку праці, у системі корпоративного та державного управління, ніж жінки Південної Кореї (101 місце), Японії (118 місце) чи Чехії (102). Хіба страждають сінгапурські жінки від того, що за показником «жінки з вищою освітою» їхня країна посідає лише 55-те місце у світі, а за показником «гендерна рівність у середній освіті» — 48 у світі, але ВВП на душу населення за ПКС становить майже 133 тисячі доларів на рік, а за рівнем економічної свободи Сінгапур посідає друге місце у світі, за індексом захисту прав власності — 11 місце у світі?

Невже жінки України отримують якусь особливу підтримку та статус, матеріальне забезпечення завдяки тому, що Україна за показником «жінки з вищою освітою» посідає 9-те місце у світі, а за показником «жінки серед професійних та технічних працівників» — перше місце у світі? Корупція, зловживання, порушення прав власності в Україні є гендерно нейтральними. Якщо країна з великою державою ігнорує економічну свободу та права власності, баланс бенефіціарів і жертв такої політичної та економічної моделі не формується на гендерній основі. Він розподіляється так: 3% — синдикат VIP-бюрократів (бенефіціари системи) та 97% решти населення.

Що забезпечило Аргентині 37 місце в Індексі гендерного розриву, — вище за США, Польщу та багато країн ЄС? Що дала цій країні активна присутність жінок з вищою освітою в робочій силі, якщо університети, державні інститути, релігія та культурний код пронизані соціалізмом, Левіафанством і принципом «забрати й поділити»? Причому цей принцип панує також і в системі державної освіти. За такої високої гендерної рівності, широкого охоплення жінок вищою освітою Аргентина дійшла до стану глибокої кризи, в результаті якої президентом країни став Хав'єр Мілей.

З точки зору теоретиків гендерної рівності, коли значна частка жінок з вищою освітою бере участь в управлінні країною та бізнесом, то має відбуватися прогрес, зростання темпів економічного розвитку та підвищення якості життя. Статистичного чи соціологічного підтвердження така гіпотеза не має. Яка різниця, якої статі суддя, прокурор, митник, інспектор, якщо вони «тероризують» підприємців, арбітражно блокують рахунки, беруть хабарі, «продають» своє право на інтерпретацію (дискрецію)? Що з того, що в системі середньої освіти левова частка вчителів — жінки, якщо молодь з атестатами не знає елементарних речей з економіки, не розуміє суті свободи та підприємництва? Невігластво, опортунізм, корупція, нарцисизм, марнославство, заздрість, принцип «своя сорочка ближче до тіла» є гендерно нейтральними. Якби було інакше, то численні індекси, рейтинги, а також якісні показники розвитку економіки однозначно вказували б на це.

Щоб жінки розквітали, могли повноцінно реалізовувати себе, жити гармонійно й збалансовано, чоловіки й жінки повинні просувати принципи капіталізму та вільного підприємництва.

Саме капіталізм радикально змінив статус жінки в економіці. Саме підприємці своїми чудовими технологіями створили для них безпрецедентні можливості для виробництва товарів/послуг. Жіночі організації, які роблять ставку на «забрати й поділити», на збільшення розміру, функціоналу та ресурсів Держави, діють проти добробуту жінок. Соціалізм, нацизм, тоталітаризм — хоч із чоловічим, хоч із жіночим обличчям — принижують людину, збільшують ризики бідності, несправедливості та вимирання нації. Ось чому Індекс гендерного розриву від Світового економічного форуму, який ігнорує ці фактори та аспекти економічного розвитку, є інструментом пропаганди певних теорій та ідеологем, які ніякого стосунку до економічної науки не мають.

Індекс економічної складності (Economic Complexity Index) ранжує країни за різноманітністю та рівнем складності їхньої експортної продукції, а не за обсягом експорту. Експерти оцінюють рівень складності й надають вищу оцінку складним, високотехнологічним товарам, для виробництва яких потрібна робоча сила відповідного рівня підготовки, компетенцій та знань. Тобто розумна, компетентна робоча сила виробляє складні товари, що реалізуються за кордон. Отже, це добре.

Складність оцінюється за чотирма показниками:

The Atlas of Economic Complexity — це інструмент візуалізації, який, на думку експертів з Harvard Kennedy School of Government, «дозволяє вивчати глобальні торговельні потоки на різних ринках, відстежувати їхню динаміку в часі та виявляти нові можливості для зростання кожної країни». Він використовує статистичні дані, які лежать в основі Індексу економічної складності. Теоретичні припущення та гіпотези, що лежать в основі цього Індексу, наступні:

Усі ці гіпотези та припущення Індексу економічної складності випливають із сутності моделі Держави загального інтервенціонізму (welfare state) з її неокласичними мейнстримними позитивістськими твердженнями про провали ринку, досконалу конкуренцію, суспільні блага та ідеальну державу. Вона, на думку теоретиків та ідеологів цієї моделі, не тільки «науково» визначає «суспільний оптимум», «збалансований розвиток», «баланс інтересів на глобальному та національному рівнях», а й домагається ліквідації бідності, нерівності, несправедливості та навіть забруднення навколишнього середовища.

Автори та розробники індексу заявляють:

З їхньої точки зору, використання показників економічної складності є ефективним, оскільки вони відображають

Автори індексу економічної складності як методології оцінки економічного розвитку відкрито заявляють, що він є важливим інструментом для пояснення та забезпечення інклюзивного «зеленого» економічного зростання. Тобто спочатку, як даність, приймаються псевдонаукові передумови про те, що економічне зростання неодмінно має бути «зеленим», згідно з кліматичними імперативами Кіотського протоколу та Паризької угоди, а також інклюзивним, тобто відповідати вимогам DEI/ESG. Це означає, що економетричне моделювання здійснюється за допомогою сильно агрегованих показників, індикаторів, які відірвані від динаміки змін, від реальних параметрів ділового клімату, в якому економічні суб’єкти приймають рішення.

Саме поняття «складність» відкриває широке поле для інтерпретацій і маніпуляцій. «Складність» — це, як і «оптимальність», «доцільність», «сталий розвиток», «інклюзивне зростання» або «справедливий розподіл», потребує методичних, технократичних, правових роз’яснень, інструкцій, термінів і положень. Їх розробка, ухвалення та виконання — це окреме регуляторне навантаження. А витрати — це додаткові податки для споживачів, зменшення можливостей низькомаржинального бізнесу, посилення мотивації до переведення економічної діяльності в «тінь».

Виконання рекомендацій індексу економічної складності передбачає активний державний інтервенціонізм, застосування інструментів монетарної, фіскальної, регуляторної, торговельної та адміністративної політики. Вони, як відомо, спотворюють ринкову структуру капіталу, скорочують повноцінний ринковий сектор і збільшують рівень одержавлення економіки. Таким чином, Індекс економічної складності — це ще один інструмент псевдонаукового виправдання державного інтервенціонізму в промисловості, інноваціях, торгівлі, щоб штучно, за допомогою спеціального набору заходів державної політики, забезпечити цю саму складність економіки.

Світовим лідером за Індексом економічної складності у 2024 році (це останні дані станом на середину 2026 року) є Японія.

Частка Японії у 1913 р. становила 2,6 % світового ВВП, у 1950 р. — 3,0%, у 1998 р. — 7,7% ВВП. У 2025 р. ВВП Японії становив 4435 млрд дол., що становить 3,8% світового ВВП. Для порівняння: ВВП Японії у 2000 р. становив 5041,4 млрд доларів або 39756,6 долара на душу населення. Японія серед розвинених країн продемонструвала одні з найнижчих темпів економічного зростання. При цьому вона різко збільшила державний сектор і суворо дотримувалася вимог інклюзивного, «зеленого» економічного зростання.

Австралія. У 2000 році ВВП цієї країни становив 401 млрд доларів, або 20 952 на душу населення. У 2025 р. ВВП Австралії досяг 1 840 млрд доларів, або 66 351,8 на душу населення. При цьому в Індексі економічної складності Австралія посідає 33-тє місце. Якщо у 2000 р. японський ВВП на душу населення був на 90 % більшим, ніж в Австралії, то у 2025 р. вже Австралія випереджала Японію за цим показником на 84%.

В’єтнам, який в Індексі економічної складності 2024 року посідає 90-те місце, продемонстрував за останні 25 років дуже високі темпи економічного зростання, радикально поліпшивши практично всі свої економічні та соціальні показники. У 2000 році ВВП В’єтнаму становив $39,6 млрд ($499 на душу населення). У 2025 р. ВВП сягнув $494 млрд або $ 4829 на душу населення. Тобто за період 2000–2025 рр. ВВП країни збільшився в доларовому вираженні в 12,5 раза! ВВП на душу населення зріс у 9,7 раза. Зазначимо, що сукупні державні видатки у В’єтнамі у 2000 р. становили 17,8 % ВВП, у 2025 р. — 22,2 % ВВП.

Існує безліч прикладів, які свідчать про необґрунтованість рекомендацій та висновків, зроблених на основі Індексу економічної складності. Проте ООН, численні агенції з розвитку та консалтингові організації активно просувають і пропонують його країнам, що розвиваються, та країнам з перехідною економікою як інструмент формування економічної, промислової та зовнішньоторговельної політики. При цьому ВЕФ, МВФ, Світовий банк, ОЕСР продовжують застосовувати інструменти скасування щодо інших індексів, які протягом більш ніж 30 років встановлювали чіткий взаємозв’язок між економічною свободою, захистом прав власності та такими показниками, як темпи економічного зростання, рівень правового захисту, бідність, дитяча смертність, інноваційність тощо.

До індексів, які підтверджують теорію вільного ринку та безумовну перевагу моделі підприємницького зростання, належить Індекс економічної свободи від канадського Інституту Фрейзера, Індекс економічної свободи від американського фонду The Heritage Foundation, Міжнародний індекс захисту прав власності від Property Rights Alliance. Саме ці індекси використовує Міжнародний Інститут Свободи для своїх науково-аналітичних досліджень у вигляді Індексу економічної безпеки та Індексу економіки здорового глузду.

Кожен науковець, наукова та аналітична організація має право експериментувати з найрізноманітнішими даними, вивчати статистику, опитування експертів і населення, компонувати їх за різними ознаками та будувати на основі своїх досліджень гіпотези. У зв’язку зі зростанням популярності найрізноманітніших індексів політикам, інтелектуальній та науковій спільноті України, а також країн, що розвиваються, слід бути дуже уважними до таких індексів та рекомендацій, які формулюються на їх основі, особливо якщо вони подаються як нібито наукові підтвердження ефективності Держави в економіці.