Яку економічну модель не візьми, в її основі неодмінно знаходиться Держава (Government):

Всі ці любителі цифр, моделей, рівнянь і схематичних конструкцій заповнили сферу економічної науки різноманітними інтелектуальними схемами . Вони замінили реальне життя з його homo agens (людиною, що діє) утопічними, уявними конструкціями з їхнім мемом у вигляді homo economicus. Неокласична школа економіки А. Маршалла, потім Дж. Кейнса одухотворили Державу, перетворивши її на основного регулятора економічних відносин.

З середини XX століття держава міцно вкоренилася в економічній політиці. Всі міжнародні організації, агентства з розвитку, уряди Заходу, консалтингові організації, які працювали з країнами, що розвиваються, взяли на озброєння економетричні моделі на основі Левіафана. До моменту розпаду радянської тоталітарної системи в Європі та Центральній Азії саме це стало основою того інтелектуального продукту, з яким Захід, як маяк демократії, ринкової економіки та бізнесу, прийшов до урядів, парламентів і центральних банків перехідних країн.

Ці країни були саме перехідними, transitional, а не такими, що розвиваються, оскільки у них був відносно високий рівень розвитку промисловості, сільського господарства, освіти, медицини та інфраструктурних секторів. Вони мали потужну мережеву структуру централізованого управління, яка не могла розчинитися, зникнути без наслідків. У ній були зосереджені висококваліфіковані кадри з найрізноманітніших сфер економічного життя, починаючи від зовнішньоекономічної діяльності, закінчуючи сектором безпеки та фінансів.

Серед них були не тільки VIP-партійні, номенклатурні працівники, але й представники топ-рівня радянських, соціалістичних урядів, профспілок, ВПК, спецслужб та силових структур. Їх доповнював також професура, керівники і доктори наук університетів, науково-дослідних центрів. Вони стали першими реципієнтами знань, інсайтів і рекомендацій від Заходу після розпаду радянської тоталітарної системи. Вони точно не були tabula rasa, або переконаними прихильниками теорії і практики свободи. Зазвичай вони не читали ліберальних філософів, були типовими опортуністами, пристосуванцями, які хотіли політичної та економічної влади за будь-яку ціну. Вони були готові на все, щоб зберегти за собою контроль і можливості монетизувати свої пострадянські нематеріальні активи у вигляді зв'язків, знань, особливостей системи прийняття рішень і їх виконання, принципів функціонування правової та правоохоронної систем.

Ось з таким управлінським людським капіталом зіткнулися представники Заходу, які в очах пострадянських тоталітарних суспільств сприймалися як носії теоретичних знань у сфері економіки та практичного ноу-хау з проведення реформ. Варто ще раз підкреслити, що ні європейські, ні американські університети та мозкові центри 1980-х років не займалися теоретичною проблемою інституційної, структурної трансформації моделі Держплану в повноцінну ринкову економіку. На жаль, інститут приватної власності не створюється за помахом чарівної палички після прийняття закону або побудови моделі.

Ринкова структура капіталу і цін об'єктивно швидко не формується навіть після прийняття найпрогресивнішої конституції і цивільного кодексу. Для запуску повноцінного механізму «прибуток – збиток», для створення якісного конкурентного поля – для всього цього потрібен час і відповідний науковий, політекономічний, правовий супровід. Нічого подібного Захід не мав. Він прийшов на посттоталітарний радянський простір з матрицею Держави загального інтервенціонізму, з вірою в міф про доброчесний, мудрий, чесний, відповідальний Уряд.

Фатальною помилкою західних вчених, консультантів, які супроводжували перехід від держплану до вільного ринку, була ідеологізація, міфологізація держави (Government) з одного боку і дифамація (дискредитація, очорнення вільного ринку, капіталізму з іншого. За великим рахунком західні архітектори і учасники процесів транзиту не ставили перед собою стратегічну мету створити в посттоталітарних, планових економіках повноцінні капіталістичні моделі. Вони пропонували розширити сферу ринкових відносин, створити приватне підприємництво, але так, щоб зберегти значну роль держави в таких секторах економіки, як фінанси, видобувна промисловість, інфраструктурні сектори, охорона здоров'я, освіта, пенсійне забезпечення, великий промисловий/аграрний бізнес і транспорт. Такий підхід дуже сподобався тодішнім елітам, які зуміли перефарбуватися, перевзутися і стати міністрами, депутатами, номенклатурними і силовими начальниками у формально демократичних країнах.

Бенефіціарами такого типу транзиту стали керівники різних політичних партій, назви яких, по суті, не мають значення. Ліберальні, соціал-демократичні, зелені, праві, ліві, трудові, соціалістичні, республіканські – практично всі, без винятків, вони створювали модель держави загального інтервенціонізму. При владі були бізнесмени і зірки сцени, громадянські активісти і юристи-технократи, військові і представники активної молоді, але в більшості країн головним центром розробки і прийняття рішень був національний посттоталітарний deep state з переконанням, що Уряд повинен бути головним економічним суб'єктом.

При цьому представники академічного, консалтингового і політичного світу Заходу відігравали головну роль у формуванні такої точки зору. Прихильники вільного ринку і капіталізму, Австрійської школи економіки практично не брали участі в розробці теорії і практики посттоталітарного транзиту від держплану до ринку. Вони точно описували інститути і механізми роботи капіталізму, але тема транзиту ні у класиків АЕШ, ні у її представників кінця XX століття не була розроблена. Вони були зайняті інтелектуальною боротьбою зі своїми опонентами на Заході, і навіть у себе вдома не могли стати повноцінним мейнстримом і здобути популярність.

На початку 1990-х ніхто не міг сказати, як довго триватиме транзит від тоталітарного соціалізму/держплану до капіталізму і демократії. Оптимісти вже після перших демократичних виборів, лібералізації частини цін і малої приватизації заявили про перехід до ринку. Песимісти ж крізь наліт ринкового флеру і споживчого достатку вгадували контури Левіафана. Про те, чи відбувся повноцінний транзит, можна судити за структурними, інституційними, макроекономічними параметрами, а також за змінами поглядів, думок і цінностей людей.

Для цього візьмемо результати опитувань домогосподарств про життя в перехідний період (LiTS), які періодично проводить Європейський банк реконструкції та розвитку. Опитування Life in Transition були проведені в 2006, 2010, 2016 і 2022-23 рр. Останнє опитування, проведене в 37 країнах, показує, що більшість перехідних країн застрягла в транзиті. У них немає стійкої більшості на підтримку вільного ринку, капіталізму і демократії. Як і раніше, високі надії на державу як джерело добробуту, економічного зростання і розвитку.

Такий інтелектуальний, ціннісний фон є результатом пострадянської, посттоталітарної ментальності та культури в поєднанні із західним державним інтервенціонізмом. Сьогодні ми констатуємо, що не тільки перехідні пострадянські, посттоталітарні країни не стали капіталістичними, вільноринковими, а й самі країни Заходу пройшли значну частину шляху від свободи до рабства, як свого часу попереджав Ф. фон Хайєк у своїй знаменитій книзі «Шлях до рабства».

На початку 1990-х лідерами в переході від плану до ринку були Угорщина, Чехія і Польща, і вже в середині 2000-х ці країни вступили до Євросоюзу. За опитуванням 2022-23 років, ринкову економіку вважають кращою за будь-яку іншу економічну систему лише 44% в Угорщині, 49% в Польщі, 33% в Чехії, 38% в Словаччині, 47% в Литві. Ще гірше справи в Туреччині. Тут лише 23% жителів вважають ринкову економіку кращою. Водночас у цих країнах, як і раніше, висока частка тих, хто вважає планову економіку кращою за ринкову. В Угорщині таких 23%, Польщі 28%, Чехії 30%, Словаччині 33%, Литві 32%, а в Туреччині – 53%. Тобто за певних обставин comeback соціалізму, демократичного і авторитарного, цілком може відбутися на вільних виборах.

Це свідчить про небезпеку того, що в умовах кризи, за наявності авторитарного популістського лідера, більшість країн, що перебувають у перехідному періоді, ризикують опинитися в пастці авторитарного Левіафана на основі демократичних процедур. Ця небезпека може бути замаскована під «уряд експертів/технократів».

Частка населення перехідних країн, яка готова відмовитися від демократичних процедур на користь експертів-технократів, дійсно, турбує.

Про збереження стійких соціалістичних, антиринкових, антикапіталістичних поглядів у перехідних країнах свідчать відповіді населення про власність у промисловості, ставлення до багатих, до конкуренції та готовність ризикувати.

Деструктивні віруси авторитаризму, «державництва» та різних форм обмеження свободи від націоналізму до олігархату живуть і навіть активно розмножуються.

Навіть у розвинених країнах Заходу зростає кількість прихильників великої держави та її активної участі в економіці. Згідно з опитуваннями в Німеччині:

За 35 років з початку переходу від тоталітарного плану до ринку розвинені, демократичні країни Європи самі стали перехідними. Судячи зі стану в США і Канаді, ці країни також вже активно дрейфують у бік Левіафана з усіма відповідними наслідками, що випливають для свободи.

Що ж думають про вільний ринок і капіталізм українці?

В опитування ЄБРР 2022/23 року Україна не потрапила з міркувань безпеки, але, якщо робити висновки з попередніх опитувань, порівнювати різні аспекти української економічної політики, враховувати місця України в різних міжнародних рейтингах, оцінювати національні опитування українців про ставлення до різних економічних явищ та інститутів, ми можемо впевнено сказати, що Україна перебуває на ранньому етапі переходу від держплану до вільного ринку та капіталізму.

Немає сумніву, що таке ставлення до вільного ринку, капіталізму та ліберальних реформ є прямим наслідком того, що протягом понад 30 років різні склади урядів, парламентів, міністри та президенти лише декларували проведення ліберальних ринкових реформ. Слова, гасла і декларації були одні, а насправді Україна весь час перебувала в рамках моделі держави загального інтервенціонізму з високим ступенем захоплення економіки національним deep state, системою державного управління синдикатом VIP-чиновників, які розпоряджаються бюджетом країни.

Значна частина українського суспільства вважає, що ліберальні, ринкові реформи і капіталізм для України не підійшли, хоча фактично жоден уряд, жоден парламент і президент навіть не починали цілеспрямований, науково обґрунтований транзит від держплану до вільного ринку.

Значну частину відповідальності за такий стан речей несе Захід, який своїми рішеннями, програмами (МВФ, Світовий банк, ООН, ЄБРР, консалтингові компанії, агентства розвитку) переконував українців у тому, що країна, з точки зору економічних реформ, рухається в правильному напрямку. Фактично ми опинилися в групі аутсайдерів транзиту як за інституційними, структурними і макроекономічними показниками, так і за світоглядом більшості населення.

Ніхто, крім нас, цей транзит не здійснить. Чим швидше і системніше візьмемося за створення капіталізму, тим вищі шанси опинитися в потрібному місці міжнародної системи поділу праці, з вигідної частини глобальних і регіональних ланцюжків цінності.