Уроки «Плану Б для українців»

Цей задум у підсумку привів до появи товстої книжки, яку я назвав «План Б для українців». Книга вийшла у листопаді 2015 року, тобто десять років тому.

«План Б» протиставляється «Плану А», якого дотримується 99,9% політично активної публіки і який полягає в тому, що нам просто потрібно нарешті «обрати до влади» ще кращих людей, які вже точно зроблять нам усім добре. Держава та її основні повноваження в межах цього плану сприймаються як незаперечна даність. Її роль та основні функції не ставляться під сумнів. Якщо й пропонуються реформи, то лише такі, що посилюють владу держави та ставлять людей у ще більшу залежність від неї (наприклад, «цифровізація держпослуг» або «безумовний базовий дохід»).

Тому основні зусилля я витратив на те, щоб розібратися з компонентами «Плану А» — уявленнями про державу, суспільство, економіку, вибори, партії тощо, адже неможливо зрозуміти суть «Плану Б», не усвідомивши, що саме не так із «Планом А».

Є безліч причин, через які реалізація «Плану А» неможлива, тобто, орієнтуючись на стандартний політичний процес, ви з дуже великою ймовірністю не зможете реалізувати повноцінні «лібертаріанські реформи». Більшість цих причин описана в книжці. Головною, мабуть, є те, що ми помилково сприймаємо державу лише як ієрархічну організацію. Якби це було так, і все зводилося б лише до правильного визначення функцій та призначення правильних людей для їх виконання, то проблеми не існувало б. Найсвіжіший приклад — нещодавно мали можливість спостерігати роботу державної системи на прикладі історії з DODGE Ілона Маска. Нагадаю, що DODGE не була безпосередньо втягнута в бюрократичну машину і знаходилась дещо осторонь від основного корпусу агентств уряду США. Крім того, ця установа мала надзвичайні можливості й повноваження та була укомплектована енергійними й вмотивованими людьми. І все одно ця структура не змогла подолати опір американської бюрократії й була розформована через кілька місяців.

Ринок не в тому сенсі, що там щось купують і продають, а в тому, що сукупні дії великої кількості людей, які перебувають у схожих інституційних рамках і діють під впливом схожих стимулів, призводять до результатів, до яких жоден з них індивідуально не прагнув.

Загальні інституційні рамки (передусім — можливість безкарно застосовувати силу) та спільні стимули захищають систему від змін, змушуючи учасників координувати свої зусилля на її збереження, навіть не знаючи один про одного. Тому, перебуваючи всередині цієї системи, практично неможливо її змінити.

Існує попит на державу з боку пересічних громадян і пропозиція держави з боку бюрократів — держава ефективно зростає там, де одне збігається з іншим. Якщо ми не хочемо, щоб вона зростала й надалі, а прагнемо її скорочення, то ідея про попит і пропозицію дає нам зрозумілий фреймворк для дії.

Одразу стає ясно, що «просвітництво» та політична діяльність не є антагоністичними завданнями, і нам не обов’язково обирати «або те, або інше». Ці завдання доповнюють одне одного. Завдання скорочення попиту лягає переважно на просвітництво й агоризм — це найважча частина роботи. Відсутність попиту гарантує усихання всієї системи та те, що вона не відродиться. Скорочення пропозиції теж можливе — і це поле для політичних методів: реформ, законів тощо.

Ідея про бюрократичний ринок, попит і пропозицію на ньому допомагає виокремлювати важливі напрямки й відкидати несуттєві або шкідливі. Озброєний цим розумінням лібертаріанець ніколи не підтримає ББД чи цифрові ID, навіть «цифровізація держпослуг» не зможе його обманути — він побачить у ній «зручність» лише для чиновників, а не для споживачів.

Ідея попиту й пропозиції на бюрократичному ринку також одразу прояснює непридатність політичних партій як імовірного інструменту скорочення пропозиції держави. Замість партій пропонуються коаліції — тимчасові лобістські об’єднання для розв'язання певного питання, які взаємодіють із політиками, але самі залишаються поза системою.

Ідея попиту й пропозиції зовсім інакше розставляє пріоритети в політичних реформах. Розуміння цієї ідеї, наприклад, приводить до усвідомлення, що найнагальнішим політичним завданням є не «боротьба з корупцією» чи інша нісенітниця цього роду, а скорочення строку повноважень державних органів, особливо Верховної Ради — до одного, максимум до двох років. Скорочення строку змінює стимули дійових осіб, а стимули — головне, що визначає поведінку на ринку.

Ну і нарешті, ідея бюрократичного ринку та попиту й пропозиції на ньому дозволяє мені говорити про «план для українців», а не про «план для контреліти» чи «план лібертаріанської партії». Оскільки попит на державу створюють практично всі жителі України, то кожен, хто підтримує цілі скорочення держави, може знайти спосіб її зменшити.

Коли я вже почав писати цю замітку, в одній з лібертаріанських груп на фейсбуці з’явився енергійний персонаж, який несподівано почав критикувати «План Б», осипаючи присутніх згенерованим ШІ спамом. Як ми всі чудово знаємо, боги люблять такі жарти, і ця критика змусила мене замислитися над результатами моєї роботи.

З одного боку, можна було б сказати, що цими результатами я задоволений. Зрештою, увесь наклад давно розпродано, електронна версія гуляє інтернетом, і я сам знаю кількох людей, яких ця книжка посунула у бік лібертаріанства. Можливо, є й інші. За відсутності будь-якої реклами — це непоганий результат.

З іншого боку, «хітом» книжка не стала. Тут теж можна сказати на своє виправдання, що книга й не планувалася як хіт. У цілому, щоб не бовтатися у нескінченних «з одного боку» й «з іншого боку», я поділюся двома спостереженнями, які, з моєї точки зору, підтверджує історія з «Планом Б».

Таку літературу (нонфікшн) читає публіка неширока, тобто вузькі фахівці, а також представники еліти або контреліти, яка націлена на її місце. Написати книжку про те, що місце, з якого годується еліта і куди планує прилаштуватися контреліта, прокляте і від нього необхідно позбутися — заняття, практично приречене на невдачу. Чиновник або його личинка у вигляді активіста, прочитавши цю книжку, має сказати: «Я помилявся. Піду перекваліфікуюсь в управдоми». Звісно такого не буде. Краще удавати, що ніяких таких шкідливих ідей просто не існує й обговорювати там нічого.

Це не означає, що такі книжки не треба писати — можливо, серед цієї публіки теж є свідомі люди, але, вочевидь, такі книги треба писати інакше. Наприклад, нам давно потрібно замислитись над такими речами, як створення нової термінології.

Візьмемо, до прикладу те ж саме слово «держава».

Це неминуче породжує плутанину й нерозуміння. У будь-якому разі, пишемо ми книжку для пересічної людини чи для елітарія — мова має бути іншою. Коли ви користуєтесь мовою етатистів, то одразу тягнете за собою всі можливі контексти й конотації.

Друге спостереження стосується не лише «Плану Б», а й усієї спостережуваної навколополітичної реальності. Воно полягає в тому, що українська публіка зовсім не бажає мислити раціонально й говорити про речі практичні. І це стосується не лише нових ідей. Трагічні декорації війни особливо підкреслюють цей факт. У вічній дилемі «шашечки чи їхати» українці вперто обирають шашечки.

Узагальнюючи ширше, скажемо, що люди просто не бачать того, що не вкладається в їхню картину світу.

Людина, яка критикувала «План Б» за допомогою штучного інтелекту, вважала, що я проповідую ескапізм і закликаю «не звертати уваги на державу». Тобто, він уперто не бачив самої ідеї. Звісно, для мене це не може бути виправданням. Вже чую голоси: “У тебе, Володимире, знову народець не такий. Пиши так, щоб ні в кого не залишалося сумнівів у змісті твоїх ідей.”

Що ж, слушна порада. Тепер доведеться писати саме так.

Від команди ILI: монографія експерта Міжнародного Інституту Свободи Володимира Золоторьова “План Б для українців” доступна в електронному вигляді у розділі Бібліотека Свободи, а також у pdf файлі нижче. Приємного читання!