Всі публікації
Мінімальна держава
Ідея «мінімальної держави» — ключ до ліберальної економіки: більше ринку, менше податків і регулювання, але якою має бути і як має діяти така держава?
15 Жовтня, 2025
Політика і право
Економічна історія
Урядування та державні регуляції
Поширити
Ключова й дуже дискусійна теза усіх ліберальних економістів — вимога скоротити державу до «мінімальної». Вона конкретизується у формулі «більше приватної власності, більше ринків, менше податків, менше державного регулювання», що дає певне уявлення про міру втручання в економічне життя, але нічого не говорить нам про побудову і спосіб функціонування тієї самої «мінімальної держави». Останнє, однак, є визначальним і з точки зору впливу на економіку, і для суспільного життя загалом.
Сама по собі політика мінімального втручання уряду в економічне життя має інструментальний характер і нічого не говорить про цілі такої політики. Вона може бути використана як для зростання добробуту населення, так і для зміцнення різного роду автократичних режимів. Ще у XVII столітті у Франції, де вперше з’являється ідея laissez-faire, фізіократи намагалися проводити цю політику для зміцнення абсолютистської монархії. У 20-х роках XX століття російські більшовики запровадили НЕП для утвердження своєї влади. Теж саме роблять сьогодні китайські комуністи та інші автократи. Чи така «мінімальна держава» нам потрібна?
Питання здається риторичним, але для українських реалій не таке вже й тривіальне, а навпаки — воно набуває все більшої актуальності щоденно. З одного боку, абсолютна більшість українців без вагань відповіла б, що вони хотіли б жити в демократичній державі, з іншого, якби вони стали описувати конкретно, як вони цю державу уявляють і що вона повинна робити, то навряд чи її можна було б назвати «прихистком свободи».
Можна проголосити державу демократичною, можна проводити регулярно вибори президента та парламенту, але без зміни базових принципів функціонування суспільних інститутів держава буде залишатися інструментом «панування одного класу над іншим», у кращому випадку «з людським обличчям».Share
Про що йдеться? П’ятсот років тому Ніколо Макіавеллі провів розмежування, яке з невеликими відмінностями залишається актуальним і досі: «Усі держави, всі уряди, які коли-небудь керували народами, поділяються на республіки й принципати (у сучасній термінології – автократії)».
«Держава», уявлення про яку домінує у нашій свідомості – це результат історичного розвитку континентальної Європи за останні 400 років і це, на жаль, не «республіка».
Якщо згадати, яку працю Макіавеллі найбільше читають ті, хто цікавиться політикою, то це буде «Державець», де відомий флорентієць дає поради автократу, а не «Міркування про першу декаду Тіта Лівія», де взірцем політичної організації суспільства виступає республіка. Якщо побіжно подивитися, що ми знаємо про європейську політичну історію Нового часу, то першими спадуть на думку абсолютистські монархії 17-18 століття, світові імперії 19 століття, тоталітарні режими 20-го, а ключовими фігурами будуть Людовік XIV, Наполеон, Бісмарк, Гітлер і Сталін.
Засади наших сьогоднішніх уявлень про державу почали формуватися у пізньому Середньовіччі, на початку Нового часу, коли у європейській політичній думці набуває поширення концепція вічного ієрархічного порядку – земної ієрархії як продовження небесної, на чолі якої знаходиться монарх. Особа монарха може змінюватися, але сам ієрархічний порядок має залишатися незмінним.
В XVII столітті Людовік XIV у Франції заявляє, що «Держава – це я», у XVIII столітті Фрідріх II у Пруссії проголошує себе «першим слугою держави», у XIX столітті «держава» – це «моральний дух», «божественна воля» та «субстанційна єдність» (Гегель). На завершення, у XX столітті ми отримуємо «державу як організований у панівний клас пролетаріат». Зовнішня форма набувала нового ідеологічного забарвлення, але суть залишалася незмінною.
Коли Людовік XIV говорив, що «держава – це я» - це не метафора, це відображення розуміння державної влади. У ХІХ століття на зміну персоналізованій владі монарха приходить абстрактна влада держави, але це не змінює її природу – природу абсолютної влади Левіафана. Коли Фрідріх II казав, що він «перший слуга держави» він лукавив тільки частково. Держава дійсно намагається зробити слугами всіх.
Сформоване на таких засадах поняття держави продовжує, на жаль, у багатьох випадках визначати спосіб мислення та функціонування суспільних інститутів в Україні.
Зародження і розвиток європейської цивілізації, однак, пов'язаний з іншим типом організації владних відносин, який стародавні греки називали політея (πολιτεία), а стародавні римляни – res publica. Організація такої спільноти побудована на розмежуванні приватної та публічної сфер. Громадяни такої спільноти як «вільні й рівні люди» (Арістотель) розв'язують індивідуальні проблеми самостійно, шляхом управління своїми приватними господарствами. Органи врядування, які створюються у таких спільнотах, не втручаються у приватне життя громадян, а займаються публічними справами – визначенням і досягненням «спільного блага».
Принцип розподілу на приватну і публічну сфери є ключовим. Без такого розмежування власність є спільною, але вона не належить «народу», вона належить тому, хто наразі знаходиться при владі. Без такого розмежування неможлива економіка, бо немає ринку, і неможлива політика, бо немає вільних людей.Share
Приватні інтереси не повинні проникати в політику, а політика не повинна втручатися у приватне життя. Потри певні труднощі практичного впровадження цього принципу, саме він забезпечує успіх суспільного розвитку.
На основі цього принципу стародавні афіняни досягли не тільки вершини тогочасного добробуту, але й заклали основи європейської цивілізації. Побудована за цим принципом Римська республіка проіснувала понад половину тисячоліття. Попри популярність історій про римських імператорів, найбільші досягнення Стародавнього Риму пов’язані саме з періодом республіканського врядування.
За розповідями про королівські династії Європи у тіні залишається інформація, що Венеційська республіка проіснувала більше тисячі років (VII-XVIII ст.), Флорентійська республіка (XII-XVI ст.) була лідером економічного розвитку свого часу і стала колискою Відродження, вісім століть проіснувала Генуезька морська республіка (XI-XVIII ст.). Республіканські Нідерланди змогли в XVII ст. не тільки здобути незалежність від найбільшої тоді колоніальної імперії — Іспанії, але й створити найбагатшу приватну компанію у світі (Голландську Ост-Індійську компанію). Бувши формально монархією, але управляючи за республіканським принципом, Велика Британія підкорила чверть усього світу, а Сполучені Штати Америки, побудувавши свою систему за зразком республіканського Риму стали найбільшою економічною та військовою силою XX століття.
Зрештою, утвердження принципу відділення приватних і публічних інтересів є важливим складником «Конституції Пилипа Орлика». До речі, козаки ніколи не називали свою систему урядування державою. «Держава» у тогочасній українській мові, як і в інших європейських мовах була синонімом до «володіння», а «державцями», подібно до Макіавеллі, називали автократичних правителів.
Марксисти у XX столітті дуже добре усвідомлювали важливість розмежування приватної та публічної сфери і їх взаємозалежність. Борючись з капіталізмом і знищуючи приватну власність, вони з не меншою запеклістю виступали проти «буржуазної» республіки, яка цю власність захищала.
Вимога «мінімальної держави» не може розглядатися окремо від вимоги реформування самої держави. Проведення економічних реформ без реформування урядових структур – це те теж саме, що розводити рибок в акваріумі зі щукою.
Розширення ринків і захист приватної власності неможливі без розвитку публічної сфери й утвердження публічного врядування. Уряд не повинен займатися приватними справами, а партії не повинні бути об’єднаннями за приватними інтересами.
Країна не повинна перетворюватися на чиїсь володіння у відкритій чи прихованій формі, а «стаціонарний бандит» не може бути ідеалом політичної влади. Розмір податків і їх призначення мають визначатися не тими, хто їх стягує, а тими, хто їх платить.
Уряд – це не орган управління мегакорпорацією, а інструмент досягнення спільного блага.
«Мінімальна держава» у її суто економічному значенні може мати лише короткочасові позитивні наслідки, довготривалий результат може забезпечити тільки res publica.
Поширити
Теми
Політика і право
Економічна історія
Урядування та державні регуляції
Микола Буник
Завідувач кафедри публічного врядування Інституту адміністрування, державного управління та професійного розвитку Національного університету «Львівська політехніка», кандидат політичних наук, доцент. Коло експертизи: аналіз публічної політики, політична економія, історія політико-управлінської думки та науковий доробок Л. фон Мізеса.
Рекомендовані матеріали
Захід продав нам неякісну соціальну теорію
Головні проблеми України, які не були вирішені за роки незалежності: відсутність коректної соціальної теорії та досвіду життя в успішному процвітаючому суспільстві. То з чого почати?
Тінь Маркса над батьківщиною Мізеса
“Декомунізація” економічного розрахунку та очищення економіки від соціалістичних рудиментів — необхідна умова зростання економік перехідних країн
Мізес: повернення генія
Людвіг фон Мізес та переосмислення значення АЕШ для благополучного світу. Чому вчення Мізеса — праксеологія, економічні цикли та закони ринкової економіки не стали мейнстримом? Імплементація ідей Мізеса як шанс на економічне відновлення України