Антикризова стратегія країни: рішення від АЕШ

Криза — сукупність обставин, станів, ресурсів, механізмів та інститутів, які накопичили таку кількість суперечностей, конфліктів і розбіжностей, що їх стало неможливо розв’язати чи нейтралізувати точковими, тимчасовими заходами стейкхолдерів у чинних правових та інституційних рамках без порушення балансу прав і зобов’язань.

Криза — це важка, небезпечна ситуація, яка вимагає рішень від тих, хто в ній опинився, коли учасники кризи за допомогою застосовуваних ними засобів не досягають поставлених цілей або коли якась частина учасників виступає проти застосовуваних засобів чи раніше прийнятих цілей.

Сьогодні ми живемо в ситуації взаємного перетину й переплетення великої кількості кризових явищ і ситуацій. Їхня природа і характер багато в чому є безпрецедентними, проте є кризи, які мали місце у світовій економіці протягом усього XX століття. Завдання вчених — встановити причини, основні джерела криз сучасного світу, щоб виробити адекватну антикризову стратегію на науковій основі. Нам потрібно визначити параметри, основні положення того самого наукового фундаменту. Тим часом mainstream-економісти продовжують пошук у межах стандартного Economics (неокласичне моделювання, кейнсіанство, різновиди інституціоналізму, поведінкова економіка, нейроекономіка, економетрика тощо).

Австрійська економічна школа з її праксеологією, унікальною методологією аналізу людської діяльності, теорією бізнес-циклів, теорією соціалізму та інтервенціонізму залишається поза фокусом уваги основних університетських і наукових центрів світу за інерцією культури скасування, яка діяла на неї протягом понад 80 років. Складається парадоксальна ситуація.

Завдання справжніх, незаангажованих учених — провести об’єктивну діагностику кризових явищ, щоб сформулювати контури та параметри антикризової стратегії як для України, так і для країн, що розвиваються, і розвинених країн.

Аналіз і рекомендації АЕШ, зокрема з погляду праксеологічного аналізу, є цінним науковим внеском у розуміння природи криз сучасного світу та вироблення ефективної стратегії для їхньої нейтралізації й профілактики в майбутньому. Ми маємо підстави заявити, що синергія такої кількості кризових явищ і станів сьогодні значною мірою є наслідком застосування рекомендацій mainstream економічної науки протягом десятиліть. Вона втратила об’єктивність, методологічну та термінологічну строгість, була забруднена політичним та ідеологічним позитивізмом. Тому сьогодні потрібна якісна наукова дискусія не лише щодо макроекономічної політики, інститутів, взаємовідносин держави, бізнесу та суспільства, а й ревізія основ самої науки про людську діяльність загалом і економічної науки зокрема.

Важко знайти тривалий період в історії світу, у якому не було б війн і криз найрізноманітнішого масштабу, глибини та деструктивності.

Їх кількість у XX та XXI століттях помітно збільшилася.

За версією енциклопедії Britannica існує п’ять найруйнівніших фінансових криз світу:

Розширений список економічних криз представлено в роботі «Економічні кризи у 20-му столітті», та в аналітичній доповіді МВФ «Світова економіка у двадцятому столітті: видатні події та уроки для економічної політики». Типологію, численні факти економічних криз, динаміку макроекономічних показників до, під час і після фінансових криз у розвинених економіках і економіках країн, що розвиваються, представлено в роботі «Історії двадцятого століття для двадцять першого», яка була опублікована після фінансової кризи 2007–2008 рр.

Це лише частина макроекономічних, фінансових, валютних і банківських криз, які назвали ці автори. Насправді їхній список набагато довший. Сьогодні найрізноманітніші кризи роздирають світову економіку. Багато з них виходять далеко за рамки економіки та є кризами, які можна назвати праксеологічними, оскільки вони є наслідками дій людей. Криза системи безпеки, криза демократії, криза довіри, демографічна криза, криза ринку праці, продовольча криза, енергетична криза, криза системи державного управління, криза системи забезпечення прав власності, криза системи регулювання міжнародної торгівлі, криза ринку праці, міграційна криза, криза ідентичності, криза сім’ї, криза системи освіти та охорони здоров’я, криза відчуження, найрізноманітніші види криз довкілля — починаючи від криз, спричинених екстремальними природними явищами й закінчуючи кліматичною кризою.

Слово «криза» стало так часто використовуватися в політичному, економічному та суспільному дискурсі, що втратило значну частину свого смислового й емоційного навантаження. Учені, аналітики, полісімейкери, інфлюенсери, депутати, міністри, політичні та громадянські активісти стали частиною запеклого ідеологічного й інформаційного протистояння, яке відбувається не стільки через традиційні ЗМІ, скільки через соціальні мережі, YouTube-канали, мережу X, TikTok, Instagram чи Truth Social. Слово «криза» разом зі словом «соціальний» стали вербальними пастками, які як для розвинених країн, так і для країн, що розвиваються, розставили теоретики та ідеологи моделі Держави загального інтервенціонізму. Вона також отримала милозвучну назву — модель держави загального добробуту (welfare state).

Активізація процесів одержавлення найрізноманітніших сфер людської діяльності була зумовлена необхідністю нейтралізації наявних і профілактики майбутніх криз. Прихильники такого підходу виходили з валідності теорії провалів ринку, тобто дефективності капіталізму (вільного ринку). Суть основної гіпотези теоретиків зводилася до такого: встановлення державного контролю над грошима, алокацією капіталу в окремих секторах, запровадження механізму перерозподілу капіталу/доходів через Державу дозволить уникати економічних криз, забезпечить стійке зростання і розвиток. Емпіричні дані XX і першої чверті XXI століття переконливо доводять помилковість цієї теорії, лженауковість теорії провалів ринку. Експансія держави за межі свого первісного функціоналу в моделі вільного ринку (захист життя і власності громадян) стала причиною не лише значно більшої кількості та асортименту економічних криз, а й не забезпечила миру, нейтралізації воєнних конфліктів і загроз. Згідно з базою даних про збройні конфлікти авторитетного Центру вивчення громадянських війн Міжнародного інституту дослідження миру, у 2025 р. кількість внутрішньодержавних воєнних конфліктів збільшилася до 65. Вони зачепили 35 країн. Кількість міждержавних конфліктів подвоїлася — до восьми. 13 із воєнних конфліктів досягли порогу, коли їх можна назвати війнами. Кожен такий конфлікт, а особливо війна, безумовно породжує цілий ланцюг криз.

Навіть МВФ, не кажучи вже про численні мозкові центри США та Європи, визнав очевидний факт одержавлення світової економіки. Найшвидше одержавлення й збільшення неринкового сектора відбувалися в Європі. Тут частка державних видатків у ВВП збільшилася більш ніж учетверо, перевищивши показник 40% ВВП наприкінці XX століття. У країнах з перехідною економікою рівень державних видатків і ступінь одержавлення людської діяльності були незрівнянно більші, ніж у країнах із високим доходом.

Тут частка державних видатків, як частки ВВП, зросла більш ніж у чотири рази, перевищивши показник 40% ВВП наприкінці XX століття. Протягом першої чверті XXI століття процес державізації не тільки не стабілізувався, а й посилився, про що свідчать не лише стандартні макроекономічні показники (частка загальних державних видатків у ВВП, частка податкових надходжень у ВВП, обсяг державних ресурсів та активів, частка зайнятості в державному секторі у загальній зайнятості, частка держави у споживанні та інвестиціях), а й такі інструменти, як День звільнення від податків (Tax freedom day), День свободи приватного сектору (Dzień Wolności Sektora Prywatnego) або День звільнення від держави.

Останній показник враховує не лише обсяг податків, а й регуляторне навантаження, витрати, пов’язані зі збором податків, транзакційні витрати та інфляційний податок. У країнах, що розвиваються, та країнах з перехідною економікою рівень державних витрат, ступінь одержавлення людської діяльності незрівнянно вищі, ніж у сучасних країнах з високим рівнем доходів на початку XX століття.

У XXI столітті як у розвинених країнах, так і в країнах, що розвиваються, тенденція до одержавлення людської діяльності прискорилася й розширилася. Ця теза підтверджується доповіддю Світового банку «Бізнес держави» на основі аналізу 76 тисяч компаній із 91 країни. Виторг цих компаній становить близько 17% ВВП.

«Вплив держави в країнах, що розвиваються, виявився набагато значнішим, ніж вважалося раніше. Майже 70% підприємств, у яких частка державної власності становить не менш як 10%, працюють на конкурентних ринках», — заявив віцепрезидент Світового банку Пабло Сааведра (Pablo Saavedra).

Великими гравцями на світовому фінансовому ринку є суверенні фонди багатства (sovereign wealth funds, SWFs). Якщо у 2000 р. вони управляли активами на $1 трлн доларів, то в середині 2022 р. у них було вже $11 трлн, а в державних пенсійних фондах — $23 трлн. За даними іспанського університету IE, ресурси суверенних фондів у 2026 р. перевищили $15,1 трлн у 109 суверенних фондах багатства.

За даними Thinking Ahead Institute, обсяг ресурсів під управлінням Топ-300 пенсійних фондів на початок осені 2026 р. становив $27,7 трлн. «Частка 151 суверенного та державного пенсійного фонду з 300 найбільших становить 71,1% від загального обсягу активів, або $19,7 трлн. Ці інституційні гравці, які безпосередньо пов’язані з державним інтервенціонізмом на фінансових ринках, відіграють дедалі більшу роль у комерційному секторі.

За оцінкою Світового банку та Інституту Мілкена (Milken Institute), центральні банки управляють резервами на суму понад $11 трлн.

У роботі Світового банку «Виведення державних активів із тіні. Оптимізація інфраструктурних послуг, розкриття потенціалу доходів» прямо сказано, що «у більшості урядів і досі є, у кращому разі, обмежена інформація, яка дає змогу оцінити вартість їхніх нефінансових активів — чи то з погляду бухгалтерського обліку, чи то управління фізичними активами. Багато урядів просто не знають, якими активами вони володіють — включно з їхнім місцезнаходженням, вартістю, станом і потенціалом».

За оцінкою МВФ, викладеною в IMF Investment and Capital Stock Dataset (2022), сукупна вартість державних активів у 38 країнах світу орієнтовно становила $103 трлн, або 216% ВВП. При цьому сукупні зобов’язання урядів становили $93 трлн, з яких обсяг державного боргу — $44 трлн.

Усі ці дані разом із даними щодо обсягу державних видатків переконливо доводять, що до другої половини 2020-х головним економічним суб’єктом, головним власником ресурсів і активів, найбільшим управителем активів стала Держава. Водночас за своїм статусом вона є монопольним ініціатором насильства за законом, регулятором, контролером, законодавцем, суддею і кредитором останньої надії. Створений Державою конфлікт інтересів став причиною викривлення структури капіталу, розширення неринкового сектора, впровадження дискримінаційних практик на ринку найрізноманітніших товарів і послуг. Такий стан є найбільшою, головною відмінністю стану світової економіки, розвинених країн і країн, що розвиваються, на початку XX століття й у 2020-х. Отже, усі ті кризові явища, які ми спостерігаємо сьогодні, безпосередньо пов’язані з місцем, роллю та функціоналом Держави в економіці. Саме це місце теоретично обґрунтували вчені й експерти численних різновидів теорії Держави загального інтервенціонізму.

У п’ятому розділі доповіді про світовий розвиток у 2000 р. «Світова економіка у XX столітті: найяскравіші події та уроки для економічної політики» МВФ зазначає:

На жаль, ані академічний та науковий мейнстрим, ані політичні діячі, ані державні службовці не засвоїли цього цінного уроку, який був сформульований представниками АЕШ ще на початку XX століття і, по суті, підтверджений МВФ наприкінці того ж століття. Мало того, сам МВФ, Світовий банк, ВЕФ, ОЕСР, ООН, державні агентства розвитку, провідні міжнародні консалтингові організації, мейнстримні науково-дослідні організації та університети після розпаду радянського тоталітарного Держплану пропонували країнам розвиненим і тим, що розвиваються, найрізноманітніші державоцентричні моделі розвитку. Вони виходили з того, що одержавлення економіки в демократичній країні з формально легальною приватною власністю не призведе до таких негативних наслідків, як у тоталітарній або авторитарній країні, де приватна власність формально заборонена. Життя показало хибність такого твердження.

Сьогодні ми стоїмо перед серйозним науковим, інтелектуальним, теоретичним і практичним викликом. Або вчені у сфері економічної науки, політекономії продовжуватимуть шукати рішення для дедалі більшої кількості конфліктів у рамках теорії та практики держави загального інтервенціонізму, як це було протягом останніх 40–50 років, або ж ми створимо сучасну теорію та практику транзиту — транзитологію — з урахуванням наукової спадщини Австрійської економічної школи з її унікальною методологією, підходами до аналізу людської діяльності з точки зору праксеології, а також з урахуванням теорії та практики провалів держави. Закріпити поле економічної науки в жорстких рамках відірваного від реального життя підручника «Economics», його авторів та стейкхолдерів було б великою помилкою як для розвинених країн, так і для країн, що розвиваються.

Всупереч очевидним провалам в економічній політиці, явні недоліки в економічній теорії розвитку загалом і в моделі welfare state зокрема, провідні академічні та науково-дослідні центри продовжують шукати рішення через державу загального інтервенціонізму. У березневому номері 2024 р. журналу «Finance and Development» від МВФ ціла низка відомих вчених, зокрема лауреатів Нобелівської премії, запропонували свої розв'язання економічних проблем.

Ми детально проаналізували їхні пропозиції у статті Чотири термінатори, які вбивають Економіку на сайті Міжнародного Інституту Свободи (ILI).

У вересні 2026 р. у тому ж журналі група економістів Гарварду запропонувала, по суті, революцію в економіці розвитку, радикально змістивши фокус уваги, але залишивши незмінними місце та роль держави в економіці.

Теоретики моделі держави загального інтервенціонізму Гордон Хенсон (Gordon Hanson), професор Школи управління ім. Джона Ф. Кеннеді Гарвардського університету, Дені Родрік (Dani Rodrik), професор того ж закладу, та Рохан Санду (Rohan Sandhu), один із засновників та директор ініціативи Reimagining the Economy з тієї ж Гарвардської школи ім. Кеннеді, у журналі МВФ «Finance and Development» (вересень 2026 року) опублікували статтю Rethinking Development. Майбутнє економічного розвитку буде відрізнятися від його минулого.

До цього, на початку 2026 року, вони виступили з аналогічною пропозицією: «Глобальна економічна трансформація матиме локальний характер».

У травні 2024 р. Д. Родрік і Рохан Санду від імені Гарвардської школи ім. Кеннеді та Центру соціальної політики імені Малкольма Вінера опублікували наукову статтю «Розвиток сфери послуг. Підвищення продуктивності трудомістких послуг у країнах, що розвиваються».

Отже, перед нами не просто ситуативні роздуми професорів, які десятиліттями були прихильниками стандартної політики розвитку, а спроба сформулювати радикально нову теорію розвитку для країн із низьким та середнім рівнем доходу в сучасному світі, що характеризується нагромадженням криз, технологічних та інституційних зрушень.

Звертаючи увагу на стан сучасної світової економіки, характер економічної політики розвинених країн та природу сучасних технологій, автори формулюють такий висновок:

Перед нами формулювання чергової теорії зростання та розвитку в рамках моделі держави загального інтервенціонізму. Гарвардські професори вважають, що вона є адекватною теоретичною пропозицією для протидії кризам сучасного світу. На їхню думку, вона має лежати в основі національних антикризових стратегій. Після моделі екзогенного економічного зростання Солоу-Свона, після моделі ендогенного економічного зростання Ромера, Удзави/Лукаса професори Гарварду Хенсон, Родрік, Санду пропонують модель з акцентом на неторговельні, низькотехнологічні послуги, що не вимагають ані розвитку промисловості, ані інвестицій у вищу освіту.

Понад 70 років багаті країни Заходу, спираючись на розробки престижних університетів США, Великої Британії, Італії та Франції, вказували бідним країнам, що робити з їхніми економіками, аби забезпечити швидке та довгострокове економічне зростання й розвиток. Понад 70 років понад 150 країн, що розвиваються, сліпо дотримувалися порад професорсько-викладацького складу Гарварду, Кембриджу, MIT, Берклі, Єля, Оксфорду чи Принстону. Випускники цих та ще Топ-50 економічних університетів світу десятиліттями формували кадровий склад МВФ, Світового банку, ВЕФ, інших міжнародних економічних організацій. Вони складали кістяк консалтингового бізнесу, агентств розвитку та технократів національних урядів.

Постулати «development economics» набули статусу мало не Євангелія від багатого Заходу для бідного світу. Після понад 70 років розвитку, на основі багатої емпіричної бази, частоти та інтенсивності криз у більшості країн, що розвиваються, ми можемо зробити висновок про те, що пропонувати складну в управлінні модель welfare state для країн, які не мали управлінської спроможності (capacity), дефекти інститутів демократії та слабкі правові інститути захисту власності, було нічим іншим, як цинічною, псевдонауковою теоретичною пасткою. У неї були втиснуті управлінські, політичні та економічні еліти країн, що розвиваються, та країн з перехідною економікою. Теоретики та жерці «економіки розвитку» закликали, підштовхували, спонукали їх формувати економічну політику на основі таких 10 положень:

Саме тотальне одержавлення економіки стало причиною концентрації та синхронізації криз у всьому світі, зокрема в країнах, що розвиваються. Development Economics, як теоретична база, була й залишається платформою для одержавлення економіки, бізнесу та суспільства. Перед нами понад 70 років переконливого підтвердження на практиці тези «дорога до пекла була вимощена благими намірами».

Публікації Хенсона, Родріка, Санду є, хай і запізнілим, але визнанням того провалу держави як ключового агента у всіх запропонованих за останні понад 70 років моделях розвитку. Нарешті, це визнають ті організації, інститути, теоретики та інтелектуали, які десятиліттями відстоювали Велику державу. Поки вони не відмовляються від своїх догм і рекомендацій, не переписують стандартний підручник з економіки. Проте унікальна історична синхронізація кризових явищ на тлі технологічних дизрупцій та очевидної кризи держави вимагає нових теоретичних рішень. Перед нами відкривається вікно можливостей для включення в наукову, політекономічну дискусію на тему «Як будувати розвиток інакше», тим більше що самі жерці та хранителі старої моделі самі про це заговорили.

Перед нами — поверхнева, непереконлива спроба пояснити, чому старі традиційні рецепти теоретиків моделі держави загального інтервенціонізму не працюють. Щобільше, саме вони стали причинами такого накопичення кризових явищ, які породили багаторівневі міжсекторальні інституційні кризи.

Хенсон/Родрік/Санду ні слова не кажуть про свої теоретичні та практичні помилки. Вони ні слова не кажуть про теорію та практику провалів держави. Вони не те що спростовують, але навіть не закликають провести ревізію кліматичного порядку денного. Вони не пишуть про гальмуючу, деморалізуючу та деструктивну роль держави в країнах, що розвиваються.

Гарвардські вчені поводяться так, ніби світ, що розвивається, нікуди не дінеться і обов’язково прийде до них за порадою. Зарозумілість, нездатність до критичного переосмислення своєї теоретичної спадщини та емпіричного матеріалу, тривале відторгнення теоретиків Австрійської економічної школи (АЕШ) як наукової основи капіталізму та вільного ринку — усе це переконує уряди бідних країн, як стейкхолдерів розвитку, шукати інші джерела знань, компетенцій та справжньої науки.

Ось яку пораду дає гарвардська «сова» в особі Хенсона/Родріка/Санду у згаданому документі:

Важливо зрозуміти суть рекомендацій гарвардських професорів. Представники теоретичного мейнстріму в економіці констатують перемогу жорсткого торговельного, технологічного та фінансового протекціонізму в розвинених країнах. У старій моделі розвитку логіка була наступною. Ви, бідні країни, купуєте у багатих технології, машини, обладнання, навчаєте своїх працівників і менеджерів, організовуєте виробництво, забезпечуєте свій внутрішній ринок і виходите зі своїми товарами на експорт. Або впускаєте в країну ТНК, домовляєтеся виробляти певні компоненти/комплектуючі для міжнародної корпорації, якій гарантуєте певний податковий, фінансовий та регуляторний режим. Зараз же бідним країнам кажуть відкрито: «На ринки багатих країн вас не пустять. Країни, що розвиваються, захищають себе, як можуть. Світ фрагментований. Він увійшов в епоху ізоляціонізму. Глобалізація, як режим вільного руху капіталу, товарів і послуг, майже мертва. Система міжнародного права, міжнародної торгівлі мертва. Тому виживайте, шановні бідні країни, за рахунок мікро- та малого бізнесу, який працює на внутрішньому ринку».

Це радикальний, кардинальний поворот в економічній теорії розвитку. По суті, гарвардські «мудреці» ставлять діагноз:

Це діагноз не прихильника вільного ринку, не АЕШ, а тих самих наукових кіл, які з середини XX століття навчали весь світ, як розвиватися і проводити економічну політику. Майбутнє країн, що розвиваються, вони бачать у… отупінні, зниженні інтелектуального та освітнього рівня населення:

Той самий Гарвард, який з середини 1950-х років просував інтернаціоналізацію, міжнародну систему поділу праці, який популяризував і рекомендував бідним країнам модель екзогенного економічного зростання Солоу-Свона або ендогенного економічного зростання Ромера, Удзави/Лукаса, на наших очах ставить на них хрест. Гарвардська «мудра сова» в особі Хенсона/Родріка/Санду констатує:

Перед нами — справді тектонічний розворот у теорії розвитку від Гарварду, як одного з основних світових центрів розробки антикризових стратегій для країн, що розвиваються, та країн з перехідною економікою. Основні меседжі для них у світлі пропозицій Хенсона/Родріка/Санду звучать так:

У секторі внутрішніх послуг робочі місця з низьким рівнем продуктивності праці та низькою кваліфікацією робочої сили орієнтовані на виживання, але сьогодні промисловість є надто капіталомісткою, і вона не створює достатньої кількості робочих місць.

Про те, як перетворити сектор неторгових послуг на генератор робочих місць та зростання продуктивності праці без капіталу, знань і навіть освіти, гарвардська «сова» не розповідає. З їхньої точки зору, промислова політика в країнах, що розвиваються, має зосередитися на малих фірмах, які домінують у секторі послуг.

У рамках нової моделі розвитку Хенсон/Родрік/Санду вбачають роль уряду у «наданні мікро- та малим підприємствам державних ресурсів, що безпосередньо сприяють підвищенню продуктивності». Багато урядів уже надають такі послуги — від кредитів до навчання навичкам управління. Однак ці програми, як правило, не спрямовані на підвищення продуктивності та рідко враховують обмеження, з якими стикаються малі підприємства». В ім’я збереження всеосяжної ролі держави, реалізації DEI (Diversity, Equity, Inclusion або різноманітність, рівність та інклюзивність) теоретики «Великої держави» заявляють те, що в рамках старих моделей вважалося б відвертою єрессю: «Технології, інновації, експорт і навіть саме економічне зростання втрачають сенс, якщо приносять користь лише вузькому колу працівників».

Виходить, що якщо якийсь геніальний підприємець або група бізнесменів створили проривний високотехнологічний продукт із високою рентабельністю, який став хітом продажів і дозволив його засновникам (акціонерам) заробити великі гроші, то це, як виявляється, погано, безглуздо, бо такий проєкт приносить користь невеликій кількості працівників. Глибшої неосвіченості, як наслідку ідеологічного засліплення, важко собі уявити.

Західний економічний мейнстрим в особі престижних університетів та міжнародних економічних організацій сильно нервує. Вкотре він виявився не готовим до наукового пояснення сучасного стану світу, до розробки саме наукової антикризової стратегії. На наших очах обвалилися наріжні камені всіх його моделей розвитку, але визнати свою поразку в теорії та практиці теоретики й захисники старих моделей не хочуть. На додаток, вони намагаються нав’язати світові нову роль держави: «Успіх залежить від культури навчання та експериментування. Уряди не можуть обирати «переможців». Вони заздалегідь не знають, що спрацює. Цю невизначеність необхідно враховувати під час розробки державних програм. Співробітницькі, ітеративні підходи, відкриті для перегляду та спрямовані на усунення обмежень шляхом державної підтримки, мають замінити програми, що реалізуються за принципом «зверху вниз» із використанням бюджетних субсидій та фіксованих параметрів».

Перед нами — демонстрація хронічного бажання керувати чужими ресурсами та грошима. Адже сучасні політики не в змозі визнати, що саме їх бажання все регулювати шкодить економіці та стає синхронізатором усіляких криз. Адже за несподіваним одкровенням, визнанням очевидного — що уряд не може обирати переможця на ринку, бо не знає, що спрацює, — логічно випливає необхідність визнання аксіоми людської діяльності, сформульованої вченими Австрійської економічної школи (АЕШ) понад 100 років тому. Ті самі, яких теоретики та ідеологи моделей розвитку в рамках держави загального інтервенціонізму ізолювали, на яких наклепували, яких обзивали «не вченими, а сліпими фанатами капіталізму», проти яких використовували потужні інструменти культури скасування (cancel culture). Невже наукова істина стає такою лише після того, як вона прозвучить з вуст гарвардських «сов» або їхніх партнерів із Топ-100 провідних університетів світу?

Визнати недосконалість, дефектність своїх моделей ідеологи моделі держави загального інтервенціонізму не можуть. Не вистачає сміливості та наукової принциповості. Вони інтенсивно працюють над тим, щоб зберегти за державою право керувати економічними процесами, впливати на формування структури капіталу та визначати, чого гідні лише великі й багаті, а що дістанеться бідним — у їхній моделі хронічно бідним. Якщо така позиція стане основною у МВФ, Світовому банку, агентствах розвитку на найближчі 15–20 років, то немає жодної причини зберігати ці міжнародні інститути та організації. Їх потрібно ліквідувати разом із ліквідацією тих кафедр, університетів, які десятиліттями нав’язували світові псевдонаукові, сильно ідеологізовані моделі Левіафана для країн, що розвиваються. Судячи з якості інтелектуального продукту, який створює Гарвард, інші університети Ліги плюща у США та Європі у сфері економічної теорії, з урахуванням того, що пропонують як антикризові стратегії МВФ, Світовий банк, ОЕСР, ООН, країнам, що розвиваються, час відмовитися від їхніх порад та рекомендацій під час розробки антикризових стратегій і документів, які формують основи довгострокового економічного зростання та розвитку. Відкриваються можливості для найрізноманітніших наукових досліджень з проблематики розвитку та зростання в самих країнах, що розвиваються, зокрема в Україні. Ми пропонуємо робити це на міцному, солідному науковому фундаменті Австрійської економічної школи (АЕШ). Вона витримала випробування часом — як на рівні теорії, так і на рівні економічної політики.