Мануал для реформатора-початківця: як скоротити державні видатки

Нинішня спроба скорочення за другої каденції Трампа проводилася на тлі майбутньої кризи державного боргу США і була спрямована на її запобігання. Ця спроба, як і слід було очікувати, провалилася.

Хоча діяльність DOGE супроводжувалася екстраординарними подіями — постійною істерикою в пресі, судами, погрозами, атаками на Маска, бойкотом Tesla, підпалами автосалонів і машин, загалом Маск і його департамент скоротили 175 мільярдів «неправильних» видатків. Але одразу ж підоспів Трамп з його Big Beautiful Bill і все зіпсував. Попри кризу державного боргу, що наближається, державні витрати США знову зросли, а справа закінчилася гучним скандалом між Трампом і Маском, який призвів до того, що Маск зайнявся створенням своєї партії.

Зазначимо, що в цій ситуації тиск на Маска і на Трампа був двопартійним. Звісно, головну роль відігравали ліві й саме вони натиснули на нарцисизм Трампа, постійно наголошуючи, що Маск грає першу скрипку. Але без підтримки RINO-республіканців у конгресі, зацікавлених у маленьких «розпилах», що їх створює Big Beautiful Bill Трампа, операція з нейтралізації Маска та скорочення державних видатків не вдалася б.

Втім, разове скорочення видатків, яким би радикальним воно не було — є заходом недостатнім. У всіх наведених нами прикладах (і в безлічі не наведених) державні видатки знову зростали після їхнього скорочення, а разом з їхнім зростанням — країни занепадали. Мабуть, не існує держави, в якій державні видатки не зростали б не тільки в абсолютному, а й у відносному значенні, тобто, тоді коли зростає частка національного доходу, яку витрачає держава.

Слід відзначити тверде світове лідерство України в якій відсоток державних видатків складає понад 71% від ВВП (дані МВФ за 2024 рік).

Саме на цей факт необхідно звернути увагу, і серйозно задуматись яким чином можна розв'язати цю проблему. Доречні запитання:

Коли ми почнемо шукати відповіді на ці запитання, перше, з чим ми зіштовхнемося, буде концептуальна плутанина довкола самої ідеї державних видатків. Ця плутанина не дає побачити реальне значення цієї проблеми збиває з пантелику тих, хто міг би в інших умовах узятися за її вирішення.

Щоб розібратися з цією плутаниною, спробуємо відповісти на два важливі запитання:

Спочатку розберемося що таке видатки й витрати на ринку. З погляду АЕШ, витрати — це корисність, якою жертвує індивід, ухвалюючи рішення. «Видатки», тобто, гроші, які хтось сплачує під час грошового обміну і які враховує бухгалтерія в діяльності підприємств, відображають лише зовнішній бік цього явища. При тому, що більшість витрат має негрошову природу.

У випадку будь-якої «юридичної особи», реальні витрати зводяться до витрат її власників. Я не розглядатиму проблему «корпорації» і не зупинятимуся на тому факті, що корпорація є способом перекладання реальних витрат, інакше ми ніколи не завершимо це обговорення. Зазначу лише, що витрати корпорації існують лише в юридичному сенсі, оскільки це «штучна людина», юридична фікція. В економічному сенсі видатки й витрати корпорації зводяться до видатків і витрат реальних індивідів, які її складають.

У цьому обговоренні бракує одного важливого факту — діючі індивіди є власниками. Цей факт зазвичай не згадується, оскільки, з одного боку, він є самоочевидним, з іншого, витрати існують і в «економіці Робінзона Круза», а от прав власності в ній немає. Однак, він важливий, коли ми переходимо до держави та її видатків. Уявімо собі короля в абсолютній монархії, який є власником усієї землі у своїх володіннях. Якщо такий король побудує міст чи дорогу — у чиїх інтересах він діє? Навряд чи хтось скаже, що в інтересах «суспільства». Для такої держави (опустимо тут питання оподаткування, нехай король заробляє виключно орендою землі, але має всі належні монопольні «функції» держави) є поняття видатків і витрат. Король облаштовує свою територію, переслідуючи якісь свої цілі. Він міг би пропити ці гроші, але вирішив побудувати дорогу. Той факт, що ми з вами зможемо їздити цією дорогою або безпосередньо є частиною планів короля, або має розглядатися як «позитивна екстерналія». Якщо ми замінимо короля «фірмою», тобто групою осіб, які володіють і управляють територією у своїх цілях, у нашій схемі нічого не зміниться. Група осіб несе витрати, які певною мірою відображаються у вигляді їхніх грошових видатків.

Щоправда, у цій схемі є цікава і важлива особливість. В обох цих випадках питання про «державні видатки» є суто внутрішньою технічною проблемою держави — чи то абсолютного монарха, чи то «фірми». Для жителів цієї території вони не мають жодного значення і впливають на «економіку загалом» як екстерналія, частіше позитивна, ніж негативна.

Тепер ми можемо ввести в нашу схему податки. Податки, на відміну від орендної плати та інших умов оренди, не є предметом договору і вибору жителя такої країни. Тому оподаткування є вилученням частини доходу на користь держави, яка тепер стає паразитичною, що, звісно, негативно впливає на «економіку загалом». Однак і в цьому випадку ми все ще можемо говорити про витрати й видатки держави, як монархічної, так і у формі фірми, оскільки король або «фірма» все ще є власниками території. «Населення» в цьому випадку має просто розглядатися як ресурс, щось на кшталт ферми з коровами, гусьми та курками. Знову-таки, хоча податки й турбують жителів такої країни, їм абсолютно не спаде на думку турбуватися про державні видатки й тим паче ратувати за їхнє зростання. Єдине, що їх хвилює — це розмір податків.

Коли ми перейдемо до розгляду сучасної моделі «демократичної держави», ясність попередніх прикладів випарується.

У демократії керує «фірма», керівників якої нібито обирають на виборах.

«Фірма» обкладає все доросле населення податками, які вона нібито витрачає не на себе, а на благо самих оподатковуваних. Фірма вільна довільно змінювати розмір податків і їхнє використання, єдине, що залишається постійним у цій системі, це той факт, що частина податків спрямовується на утримання самої фірми. На додаток, фірма формально не володіє ні платниками податків, ні територією. У такій системі ми нічого не можемо сказати про видатки й витрати фірми. Фірма просто організовує грошовий потік, спрямований від одних платників податків до інших і привласнює собі частину цього потоку. Оскільки вона не є власником і відсутній будь-який інший власник, на якого б вона працювала, нічого не можна сказати про її «управління» і тим паче про «інвестування» в об'єкти, які вона створює, оскільки відсутні індивіди або організації, які робили б це у своїх цілях, тобто отримували б безпосередній дохід від цих інвестицій. Таким чином, термін «державні видатки» стосовно такої системи не відображає суті того, що відбувається, і вводить в оману.

У системах з явними правами власності напрямок реформаторських зусиль завжди очевидний і продуктивний. Жителі країни, де король володіє всією територією і смикає з них податки, можуть вимагати від нього заміни податку орендною платою (тобто вимагати переходу до договірних відносин) або навіть «дозволу» для них приватного володіння (що зрівнює їх у правах з королем на своїй землі). У нашій системі все максимально заплутано — держава поводиться як абсолютний власник усього на світі, але не визнає цього. Ба більше, вона нав'язує фантастичну ідею, нібито «ми» якимось чином володіємо державою і її власністю. Будь-які реформаторські зусилля будуть поховані в цьому болоті суперечностей і нестикувань, якщо ми не знайдемо ниточку, за яку можна потягнути, щоб розплутати весь цей клубок. Такою ниточкою є ідея податкового потоку. Звернувшись до методу first principles, де Маск стає послідовником Аристотеля, ми без зусиль виявимо податковий потік як першооснову держави.

Утім, однієї ідеї податкового потоку буде замало. Ми маємо зробити ще один крок і переконатися в тому, що ми адекватно розуміємо, з чим нам доведеться мати справу в реформуванні — з продуктом обдуманого задуму чи з результатом соціальної еволюції, що виникла навколо податкового потоку?

Якщо держава є винятково продуктом задуму, то вся роль реформатора зводиться до реалізації нового задуму шляхом перестановки інертних квадратиків і стрілочок на схемі та доухвалення нових правил, які, як передбачається, чиновники радо виконуватимуть незалежно від їхнього змісту. Власне, так собі й уявляє реформи широка публіка та академічне середовище.

Помилковість цього підходу легко помітити, тому що в його рамках чиновники виявляються або ангелами, які працюють винятково "на благо суспільства", або роботами, які виконують винятково те, що наказують їм інструкції. Думка про те, що чиновник, як і будь-яка інша людина, керується насамперед власними інтересами, і напрямок його зусиль визначатимуть стимули, якими він оточений, є для цієї схеми страшною крамолою. Не випадково після смерті Б'юкенена (який поклав припущення про те, що чиновники такі самі люди, як і всі інші, в основу своєї концепції "суспільного вибору") Ненсі Маклін написала книжку “Democracy in chains”, у якій змішувала Бʼюкенена з брудом, навіть не намагаючись полемізувати з його ідеями. Адже Б'юкенен зазіхнув на святе!

Нам не потрібно зараз заглиблюватися в тривале (але цікаве) дослідження питання про те, чи є сучасна держава лише результатом задуму, нам важливо визначити напрямок зусиль реформатора. Для цього достатньо звичайного здорового глузду, тому що очевидно, що чиновник якщо й відрізняється від інших людей, то тільки в гірший бік. Це означає, що його дії визначаються його інтересами й що він діє під впливом стимулів, які його оточують.

Отже, держава в її поточній формі — це результат еволюції інституцій, що складаються навколо податкового потоку. Зміст цієї еволюції визначається насамперед стимулами. Зазначимо, що розуміння ролі стимулів є критично недостатнім. Для багатьох «стимул» це щось на кшталт квартальної премії. Стимул можна визначити як стійкий зовнішній чинник, який схожим чином впливає на вибір різних людей. Стимул — це щось на кшталт «панівних вітрів» або течій у мореплаванні. Можна, звісно, плисти й проти течії, але мало хто буде це робити. Саме різниця в стимулах створює прірву між «приватним» і «державним», між гастрономом і супермаркетом. Розуміння ролі стимулів також дає відповідь на запитання, чому всі благі наміри держави закінчуються провалами, і дає змогу пророкувати, в яких саме проектах держава досягне успіху, а в яких провалиться (спойлер — успіх буде супутником проектів, що збільшують її владу і дохід). Справа не у кваліфікації чиновників, не в їхньому «патріотизмі» і не в дисципліні. Річ у стимулах, які керують їхньою поведінкою. Зрозуміло, перші держави були продуктом усвідомленого наміру — створити систему регулярного грабежу. Однак, чим довше існувала держава і чим більшою вона ставала, тим більшу роль у її поведінці відігравали стимули. Саме вони породили бюрократію, замінили аристократичне правління на «демократичне» і створили сучасного Левіафана. Саме тому цей Левіафан настільки ефективний — адже коли мільйони людей перебувають під дією однакових стимулів, вони діють однаково, не потребуючи якоїсь попередньої змови чи організації. Це страшна сила. Саме це демонструє нам «епідемія ковід», коли більшість держав влаштували в себе маленькі концтабори, саме це демонструє нам марна спроба Маска скоротити видатки та марні спроби Трампа поставити під контроль і просто змусити виконувати закони відомства, які підпорядковані йому за конституцією.

Таким чином, стимули є головним напрямком зусиль справжнього реформатора. Реформатор у рамках держави обмежений тільки нормотворчістю, тобто тією самою перестановкою квадратиків і стрілочок, але щоб домогтися успіху, він повинен робити тільки ті перестановки, які змінюють стимули дійових осіб.

Щоб реалізувати цей план, ми маємо віднайти «реальну конституцію», тобто дати інший, відмінний від стандартного опис держави, заснований на стимулах, а не на вигаданих з голови стрілочках і квадратиках. Тобто, ми маємо дати аналітичний (що вона робить у реальності), а не фантастичний (що вона може або «повинна» робити) опис держави. Саме для цього необхідно використовувати податковий потік як основу такого опису. Зрозуміло, завдання визначення «реальної конституції» вкрай непросте, але для цілей цієї замітки ми можемо обмежитися стандартним системним підходом. Стейкхолдерами системи, побудованої навколо податкового потоку, є три великі групи:

Чиновники є єдиною групою чистих одержувачів податків. Самі вони податків не платять. Цей факт створює стимули для цієї групи. Відповідно чиновники зацікавлені в тому, щоб податковий потік існував завжди, оскільки їхній дохід визначається тільки цим потоком. Вони зацікавлені в тому, щоб на їхній статус і на їхній дохід не зазіхали ні політики, ні платники податків. Вони зацікавлені в тому, щоб політики забезпечували регулярний податковий потік. Вони зацікавлені в тому, щоб цей потік зростав. Нарешті, вони зацікавлені в тому, щоб платники податків легко і без проблем розлучалися зі своїми податками.

Інша група стимулів створюється ієрархічною організацією чиновництва. Цей тип організації породжує насамперед стимул до розширення через збільшення кількості поверхів ієрархії та появу дедалі нових ієрархічних організацій. Дохід і влада чиновника залежить від його місця в ієрархії. Це означає, що він прагнутиме насамперед догодити начальнику, а не «дбати про суспільне благо», як йому наказано народною міфологією. Нарешті, становище чиновників «посередині» між вилученням національного багатства і державною витратою робить їх абсолютно байдужими до обсягу вилучення. Тобто чиновник легко віддасть перевагу проєкту, що вилучає мільйон доларів у платника податків і збільшує бюджет чиновника на 100 доларів, а не проєкту, що вилучає тисячу доларів, але збільшує його бюджет «лише» на 95.

Чиновники вразливі тільки перед політиками. Однак, вони непогано захищаються і від них.

Політики є чисельно незначною, але важливою групою в системі, що існує навколо податкового потоку. Регулярні вибори легітимізують податковий потік в очах платника податків через підтримку надії на те, що стан справ можна змінити через чотири роки. Крім того, політики формують сам потік, встановлюючи, хто платитиме, а хто отримуватиме з потоку (чиновникові в принципі байдуже, куди спрямований податковий потік, головне, щоб він був). Тому політики мають прямий інтерес як в існуванні податкового потоку, так і в його зростанні. Маніпулюючи податковим потоком, вони купують собі голоси.

Політик є чистим одержувачем податків тільки коли перебуває на посаді. У цьому випадку він, як правило, діє в інтересах системи. Стимули політиків породжуються можливістю зміни реальності після потрапляння у владу (видання законів і постанов). Політик, на відміну від чиновника, залежить від виборців. Він має вловлювати їхні настрої як в опозиції, так і при владі. Теоретично, політик може зруйнувати наявну систему податкового потоку, якщо сформулює привабливий порядок денний.

Це робить політиків потенційно небезпечними й система намагається захиститися від цього. Вона не тільки захищає чиновників від політиків, як ми вказували вище, а й намагається «приручити» політику, як таку. Як і чиновники, політики захищені адміністративним правом від відповідальності за рішення, ухвалені «на посаді». Це підвищує цінність посади для кандидатів і робить їх більш обережними з ідеями обмеження держави. Місце, де ти можеш витворяти що завгодно і тобі нічого не буде, потрібно берегти. Відсутність відповідальності також вельми посилює стимули політиків займатися лобізмом на користь тих чи інших груп. Знову-таки, лобісти вкрай корисні для системи, бо зацікавлені в її збереженні. Прекрасною ідеєю також є державне фінансування політичних партій. Цей підхід, поряд з обов'язковою реєстрацією та можливістю заборони, що існує в багатьох країнах, контролює політиків ще до того, як вони «потрапляють у владу». Політики зацікавлені в захисті від виборців, зведенні їхньої ролі до ролі статистів. Цей інтерес задовольняється безліччю способів, наприклад, «загальним виборчим правом». Від демократії, де кандидат у депутати знав більшість виборців в обличчя, ми перейшли до демократії, де депутат обирається десятками тисяч виборців.

Політики зацікавлені й в захисті від чиновників, тобто в тому, щоб мати можливість для реалізації своїх геніальних планів. Але поки що чиновники впевнено виграють цей поєдинок, бо стимулів зберігати систему (а отже, і самостійність та недоторканність чиновників) у політиків більше.

Найбільш хитромудрою є найбільша група — група виборців (платників податків). Стосовно податкового потоку платники податків керуються двома протилежними групами стимулів — з одного боку, вони хочуть максимізувати свій дохід від трансферу багатства, з іншого — мінімізувати збитки від податків.

Збиток від трансферу як такого вони просто не усвідомлюють, що теж грає на руку системі. Єдине, що вони можуть усвідомити, — це зв'язок між зростанням витрат і зростанням податків і іноді інфляцією.

З цієї причини політики експлуатують дві основні тези, пов'язані з держвидатками — ліву тезу tax the rich (нехай за недоторканні державні видатки платять тільки багаті) та праву тезу про «наведення ладу» у видатках, тобто про видалення різного waste на кшталт фінансування трансґендерних опер у Бразилії із загальної структури «загалом корисних» держвидатків.

Організовані групи тиску в такій системі можуть домогтися збільшення податкового потоку або зменшення податкового тягаря на свою користь коштом усіх інших. Це створює стимул для виборців підтримувати систему трансферу, і політичну систему виборів в очікуванні, коли в цій «боротьбі всіх проти всіх» вони зможуть урвати свій куш. І політики, і чиновники зацікавлені в тому, щоб виборець вважав податковий потік, тобто, перерозподіл, єдиним джерелом добробуту. Тому політика загалом неухильно лівішає.

Однак насамперед і політики, і чиновники зацікавлені в тому, щоб виборець ніколи не міг зрозуміти, скільки він отримує від держави й скільки їй віддає. Тому існує така абсурдна річ як «оподаткування» чиновників і тому податкові системи в усьому світі — це справжнє пекло. Тому існують корпоративні податки, які «платять» юридичні фікції, тому підприємства використовуються як податкові агенти, що роблять платежі замість працівника і так далі.

Ми не розглядаємо зараз такі важливі з практичного погляду групи, як жерці (інтелектуали) і «кумівські капіталісти». Технічно вони належать до платників податків.

Уявімо, що ви — реформатор і маєте достатню владу, щоб пересувати квадратики та стрілочки на схемі державного устрою. Тобто, вам потрібно провести реформу так, щоб зовні система майже не змінилася, але її порочні стимули зникли. Вкрай бажано також ліквідувати податковий потік. Що для цього потрібно зробити?

Тепер ми можемо дати загальний опис реформованої системи (квадратиків і стрілочок), у якій, на мій погляд, хибні стимули держави зведено до мінімального ступеня, якого взагалі можна досягти в такій системі. Отже, щороку проводяться вибори команди (можете назвати її «партією», якщо хочете), яка в майбутньому році буде «освоювати бюджет». Команди пропонують на виборах проєкти своїх бюджетів. Команда-переможець отримує податки й реалізує свої проєкти. Для виборця/платника податків головним пунктом виборів буде розмір податку, який він сплачуватиме, тому що розмір податку визначається як сума запланованих державних видатків, поділена на кількість платників податків. Це створює стимул, протилежний тому, що існує сьогодні — голосувати за тих, хто запропонує менший податок. Розмір податку не може бути змінений до наступних виборів, та власне це й неможливо зробити, бо час сплати обмежено. Податок сплачується разово, одразу після того, як визначається переможець виборів, він є єдиним платежем, який сплачує людина державі протягом року. На виборах можуть голосувати тільки платники податків. Одержувачі податків не голосують і не платять податків. Наступного року цикл повторюється.

У підсумку, ми не маємо більше постійного «уряду» з його міністерствами та відомствами, для яких потрібно вигадувати роботу, щоб виправдати податковий потік. Ми маємо набір проєктів і конкуруючі команди, які їх реалізують. Обидва набори можуть змінюватися, як і розміри бюджетів, необхідних для їхньої реалізації. Будь-яка державна діяльність, яка здається нам безперервною, може бути організована у вигляді проєктів, що мають термін реалізації (зрештою, це можуть бути повторювані однакові проєкти), це стосується і «оборони», і «міжнародних справ».

Крім того, у цій системі більше не потрібен «парламент». Необхідне для як завгодно складного життя людства право давним-давно напрацьоване і зводиться до змісту цивільних і кримінальних кодексів. До нього можуть додаватися судові прецеденти. Жодні нові «закони» не потрібні. «Законодавство» в його сучасній версії породжується існуванням податкового потоку. Той факт, що «гроші постійно капають у скарбницю» створює непереборний стимул для спроб привласнити частину потоку на свою користь за допомогою «законодавства». Коли доходи держави фіксовані й заздалегідь відомо, що держава більше не отримає, стимулів до появи дедалі нових і нових законів більше не існує, а отже, й «орган», який реалізує ці стимули, більше не потрібен.

Зрозуміло, що у статті представлено загальну схему, яку можна нескінченно деталізувати. Однак, я вважаю за необхідне відповісти на два запитання, які завжди виникають під час обговорення цієї схеми.

Перше запитання: а чи вистачить грошей? Передбачається, що державні видатки настільки високі, що поділивши їх на кількість платників ми отримаємо непіднімну суму, яку люди не зможуть заплатити. Люди, які ставлять це запитання, виходять із того, що державні видатки — це те, що «дано» в задачі, а роль політиків і чиновників - «забезпечити» ці «потреби». Я дуже хотів би, щоб читач виніс із цієї замітки просту думку — величина «державних видатків» - це те, скільки держава може витягти з продуктивної економіки за даних умов, а величина видатків на якусь галузь визначається ефективністю її лобістів. Ці «видатки» не ідентичні тим, які були б у приватної компанії, зайнятої розв'язанням відповідного питання (наприклад, освітою) на відкритому ринку

Існує безліч стимулів, які призводять до того, що «необхідні видатки» можна вважати дуже сильно завищеними. Як ми говорили, чиновникам все одно, скільки коштів буде вилучено з продуктивної економіки. У їхній системі стимулів відсутні будь-які гальма для цього. Скоріше, можна сказати, що вони зацікавлені в зростанні видатків, оскільки розширення бюрократії та подовження бюрократичних ланцюжків, супроводжується зростанням бюджетів. З іншого боку, лобісти, в інтересах яких ухвалюють 99% «нормативних актів», прямо зацікавлені в тому, щоб вилучених на їхню користь коштів було якомога більше.

У різних галузях «коефіцієнт завищеності» різний, і, мабуть, він буде різним і для різних країн. Оцінки цього коефіцієнту можуть бути різними, відомо, наприклад, що приватна освіта в Індії вдвічі дешевша та більш ефективна ніж державна, або тут можна послатися на старе дослідження Девіда Лабенда та Джона Софоклеуса, яке стверджує, що рент-сікінг загалом скорочує національний дохід в США на 45%. У будь-якому разі, коли ви бачите цифру «державних видатків», ви маєте подумки поділити її хоча б на три. Нарешті, ніщо не заважає вам скоротити витрати ще до того, як ви перейдете до нової системи.

Ви, шановні, реформатори, можете виконати ці вправи просто зараз, взявши для зразка бюджети передвоєнних років і видаливши звідти відповідні витрати. У результаті ви отримаєте цілком прийнятну для пересічного виборця річну суму платежу.

Друге питання: що робити з неплатниками, адже платників у такій системі багато, за всіма не встежиш. Може так статися, що коли закінчиться час сплати податку і потрібно буде розпочинати роботу, грошей не вистачить. Чи не доведеться знову створювати «податкові» і відловлювати неплатників по лісах?

Коли щодо сплати податків є лише два статуси - «заплатив» і «не заплатив» і вони легко ідентифікуються, дуже просто виключити неплатників із користування державною власністю. Ви заплатили податок і отримали щось, що ідентифікує вас як того, що сплатив - QR-код на телефоні, наліпку зі штрих-кодом на машину тощо. Після цього вам відкрито доступ до державних доріг, державної швидкої допомоги, державної поліції, державної школи тощо. Доступ відкритий і одержувачам податків. Але тим, хто мав сплатити, але не заплатив — доступ закритий. І не потрібно ніяких податкових і не потрібно ні за ким бігати.